style="font-size:15px;"> – До нас він був добрий, – підтримав я його думку.
– Ну й ну, – мало не присвиснув він, – а мій – усього лишень президент паршивенького старого банку.
Мені раптом закортіло змінити тему розмови, хай би це й було шито білими нитками, бо ми ступили на надто непевний ґрунт.
– Якщо Генрі й справді із Сент-Луїса, де він набрався свого розуму? Питання здавалося геть невинним, але Банні несподівано скривився.
– У дитинстві з Генрі сталась одна дуже неприємна історія. Його збила машина чи щось таке, але він мало не помер. Пару років не ходив до школи, займався з репетиторами вдома, і тривалий час він практично постійно не вставав з ліжка. Лишалося тільки читати. Схоже, він один із тих, хто читає на рівні студента ще у дворічному віці.
– Збила машина?
– Ну, по-моєму, якось так. Навіть не скажу, що то могло бути. Він не надто охоче говорить на цю тему. – Банні знову стишив голос. – Знаєш, чому він зачісується так, щоб волосся спадало на праве око? Бо лишився шрам. Він мало не втратив зір, погано бачить. А ходить, як кривенька качечка, тому що досі накульгує. Це майже не відіграє ніякої ролі, бо насправді Генрі дужий, наче віл. Навіть не скажу, чим він там займався, – може, штангу тягав, – але він тепер у нормальній формі. Типовий Тедді Рузвельт,[40] що долає перешкоди. Ним по-справжньому можна пишатися. – Банні відкинув волосся назад і махнув офіціанту, щоб той освіжив йому трунок у чарці. – Ну от, скажімо, візьми для прикладу Френсіса. Як на мене, не дурніший за Генрі. Хлопчик із високих верств суспільства, грошей хоч греблю гати. Але йому все дісталося надто легко. Ледачий. Полюбляє грати. Після занять напивається й гуляє. І от візьми Генрі, – повів бровою Банні. – Та його ж від грецьких книжок палицею не відженеш… Е-е, дякую, сер. – Офіціант прийшов зі ще одним коралового кольору напоєм і стояв перед нами, тримаючи його у випростаній руці. – Ще по одній?
– Мені досить.
– Давай, старий. Я пригощаю.
– Ну, тоді ще одне мартіні, будь ласка, – проказав я офіціантові, котрий уже збирався йти геть. Той подарував мені гнівний погляд.
– Дякую, – слабко промовив я, не підводячи очей на нашого кельнера, котрий довго й з ненавистю либився до мене, аж доки не пішов.
– Ти знаєш, я нічого не ненавиджу у світі так сильно, як надокучливих гомосеків, – задоволеним голосом проказав Банні. – От спитай мене – і я скажу, що їх треба всіх зібрати докупи й спалити на вогнищі. У мене є знайомі, що ганять гомосексуалізм, бо для них це незручна тема (не виключено, вони й самі мають певні схильності); а є такі, що ганять гомосексуалізм абсолютно щиро. Спершу мені видавалося, що Банні належить до першої категорії. Його нібито щирі емоції, універівська товариськість – усе це виглядало неприродним, а отже, підозрілим. Зрештою, він теж вивчав класичну філологію, яка сама по собі – абсолютно невинне заняття, але в деяких колах згадка про неї все ще викликає зачудований порух брів. («Знаєш, що таке класична філологія? – якось кілька років тому поцікавився в мене один п’яний голова приймальної комісії
Теодор Рузвельт-молодший (1858–1919) – 26-й президент США (1901–1909), що вважається одним із видатних лідерів нації.
