один з одним, що ти познайомився з Бертом раніше, ніж мама.
– Рівно тридцять шість і шість, – сказала Дженні й викинула пластмасовий футляр термометра у відро для сміття. Потім вийняла з кишені яскраво-рожевий джгут і перев’язала ним передпліччя Фікса.
– Звичайно, я знав Берта, – насуплено заговорив він, немовби ображаючись, що його слова ставили під сумнів. – А як ти думала твоя мати могла з ним познайомитися?
– Ну, не знаю, – вона над цим узагалі ніколи не задумувалася. На її пам’яті Берт був завжди. – Мабуть, я гадала, що їх познайомила Воліс. Ти її терпіти не міг.
Дженні промацувала руку Фікса у лікті, намагаючись знайти достатньо відкриту жилу для проведення терапії.
– Колись я знав наркоманів, які кололися між пальцями ніг, – сказав Фікс із легкою ностальгією у голосі.
– Ось вам іще одна причина, щоб не мати наркомана у ролі медсестри.
Вона помацала тонку, як папір, шкіру руки ще якусь мить, нарешті всміхнулася, притримуючи пальцем жилу:
– Добре, містере, розпочнемо. Зробімо маленький укол.
Фікс навіть не здригнувся. Якимось дивом Дженні поталанило відразу ввести голку в жилу.
– О, Дженні, – вдячно поглянув він на неї в ту мить, як вона нахилила голову, і від цього її обличчя затулили пасма волосся. – Як би було добре, якби це завжди робила ти.
– Ви настільки не любили Воліс? – запитала Дженні. Вона під’єднала до голки ампулу з гумовою пробкою, зачекала, поки та наповниться кров’ю, потім наповнила ще одну.
– Так, не любив.
– Бідолашна Воліс!
Вона швидко вийняла голку та приклала ватний тампон.
– Тепер станьте на ваги, і на цьому все.
Фікс став на ваги та спостерігав, як вона одним пальцем пересуває металічний тягарець. Раз-раз, іще трішки, ще – ваги вказували на 61 кілограм.
– Ви що – п’єте засіб для спалювання жиру?
Коли з тим, що називають підготовчою фазою, було покінчено, вони повернулися назад, пройшли через той самий коридор повз сестринський пост, де стояло кілька лікарів, які переглядали звітні дані з екранів комп’ютерів чи з мобільних телефонів. Вони прийшли до великої, залитої сонцем палати, де пацієнти напівлежали у глибоких кріслах, прив’язані до систем крапельниць для введення засобів хіміотерапії. Хтось вимкнув звук у всіх телевізорах, щоб не докучати пацієнтам рекламою, але неприємне пищання моніторів залишилося. Дженні підвела Френні та Фікса до двох вільних місць у кутку. Їм пощастило, якщо зважити, скільки людей було в палаті. Усі, хто мав силу й бажання влаштуватися якнайкраще, віддавали перевагу місцям у кутку.
– Зичу вам гарного дня після того, як усе закінчиться, – промовила Дженні. Дженні не проводила хіміотерапії. В її обов’язки входила лише підготовка всієї необхідної інформації для терапевта-медсестри, яка приймала у неї пацієнта.
Фікс подякував їй, сів у крісло, допомагаючи собі обома руками зручніше вмоститися. Коли
