літ, ніяк не вплинув на їхні стосунки. Лос-Анджелес, Орегон – хіба не однаково, коли ти сам живеш у Вірджинії? Вони навіть ще більше зблизилися після переїзду Воліс, бо тій геть не було з ким спілкуватись, окрім Лері та собак. Беверлі й Воліс листувались електронною поштою, до того ж на той час уже були безкоштовні міжміські телефонні дзвінки. Вони розмовляли годинами. Вони надсилали одна одній подарунки до дня народження, веселі листівки. Коли Беверлі одружилася втретє, з Джеком Дайном, Воліс прилетіла з Орегону до Арлінґтона, щоби бути почесною дружкою на її весіллі, як вона була колись її дружкою на весіллі з Фіксом, але не з Бертом, бо з Бертом Беверлі побралася без святкування та без запрошених гостей, у будинку батьків Берта біля Шарлотсвіля. Пізніше, коли Воліс захворіла та злягла, Беверлі літала до Орегону, вони разом вкладалися в ліжко й читали вголос вірші Джейн Кеньон.[1] Вони розмовляли про те, що їх найдужче хвилювало в житті, переважно про дітей та чоловіків. Фікс Кітінґ подобався Воліс не більше, ніж вона йому, і її зовсім не обходило те, що він приписував їй відповідальність за все, в чому, можливо, зовсім не було її вини. Якщо вона відмовлялася нести на своїх плечах цей тягар, коли була ще живою, то навряд це дуже засмутило б її тепер.
– Ти не змерз? – запитала Френні у батька. – Я принесу тобі ковдру.
Фікс заперечно похитав головою:
– Зараз ні. Мені стане холодно потім. Мені принесуть ковдру, якщо треба буде.
Френні озирнулася довкола, намагаючись не затримувати погляд на котромусь із пацієнтів: безволоса, як новонароджене мишеня, жінка, що заснула з розкритим ротом, підліток, який дивився щось у планшеті, ще одна жінка, чия шестирічна донька тихенько сиділа поряд із нею на стільці й розфарбовувала книжку. Як Воліс проходила хіміотерапію? Лері залишав її саму в лікарні чи сидів поряд з нею? А чи приїжджали їхні діти з Лос-Анджелеса? Треба буде розпитати матір.
– Щось вони затримуються сьогодні, – промовила Френні, хоча це й не мало особливого значення. Суп та хліб, які Фікс усе одно не їстиме, вже були готові вдома. Марджорі чекатиме на них. Вони дивитимуться «Леопарда». Френні спатиме в кімнаті для гостей на другому поверсі.
– Ніколи не поспішай дати себе отруїти. Це моє кредо. Я можу тут і цілий день просидіти.
– І коли це ти став таким терплячим?
– Терплячий, бо потерпаю, – відповів він, задоволений власним жартом. – То ви з Албі спілкуєтеся?
Френні стенула плечима:
– Час від часу він подає про себе звістку.
За все своє життя Френні так часто й багато довелося розказувати про Албі, що тепер вона намагалася взагалі про нього не згадувати.
– А як там старий Берт? Як він поживає?
– Здається, непогано.
– Ти часто з ним розмовляєш? – запитав Фікс, удаючи, що йому немає до цього діла.
– Не частіше, ніж із тобою.
– Ну,
Джейн Кеньон (1947–1995) – американська перекладачка поезії Анни Ахматової, авторка кількох поетичних збірок. –
