Казенс не мав наміру залишати її незнайомим.
– Я пошукаю Фікса, – відповів він і рушив назад.
Казенсові здавалося, що він уже понад годину нарізає кола домівкою Кітінґів – спочатку шукаючи немовля, а тепер – Фікса. Він знайшов його на галявині за будинком у компанії священика. Дівчини священика вже не було. Там узагалі вже було менше народу, як і всередині. Сонячне світло, що з небосхилу пробивалося через крони апельсинових дерев, значно потьмяніло. Він побачив на дереві один-єдиний апельсин, який чомусь на диво вцілів після істерії з приготуванням соку, став навшпиньки, ледве не впустивши немовля, і зірвав його.
– Господи, – підвів голову Фікс. – Де ти був?
– Тебе шукав, – відповів Казенс.
– Я був тут увесь час.
Казенс хотів зауважити йому, що він міг би й сам пошукати його, але вирішив змовчати.
– Але коли я пішов, ти був у іншому місці.
Фікс підвівся, потім безцеремонно, без будь-яких ознак вдячності, забрав у нього дитину. Та невдоволено пропищала, коли її передавали з рук у руки, потім зручніше вмостилася на руках у батька й знову заснула. Рука Казенса без немовляти здавалася йому неприємно легкою, і це йому не сподобалося. Анітрішечки. Фікс помітив пляму на голові у дівчинки:
– Її що, впустили?
– Та ні, то губна помада.
– Ну, добре, – промовив священик, підводячись зі стільця, – мені вже пора йти. Через півгодини у нас при церкві влаштовують вечерю зі спагеті. Запрошують усіх охочих.
Вони попрощалися, й отець Джо Майк почимчикував до церкви, а за ним по вулиці вервечкою потяглися парафіяни – такий собі святий Патрик з Дауні. Вони махали Фіксові руками на прощання і бажали на добраніч. То ще не була ніч, але вже й не день. Свято значно затягнулося.
Казенс зачекав іще кілька хвилин, сподіваючись, що вийде Беверлі за дитиною, як вона казала, але вона все не виходила, а йому вже давним-давно треба було йти.
– Я навіть не знаю, як її звати, – сказав він.
– Френсіс.
– Справді? – він знову поглянув на цю гарненьку дівчинку. – Ти назвав її на свою честь?
Фікс кивнув.
– Коли я був малим, то через це ім’я зазнав безлічі бійок та синців. Не було нікого по сусідству, хто не дражнив би мене, що маю дівчаче ім’я. То я й подумав: а чому б не назвати дівчинку Френсіс?
– А якби народився хлопчик?
– Я б назвав його Френсіз, – відповів Фікс таким тоном, що Казенс знову відчув себе так, немовби запитав якусь дурницю.
– Коли народилася перша дівчинка, ми дали їй ім’я дочки Кеннеді. Я подумав: добре, почекаю, але тепер… – Фікс замовк і поглянув на доньку. Між першою та другою дочками ще був викидень, досить пізно. Лікар сказав, що їм пощастило, що друга дитина народилася без проблем, але розповідати про це заступникові окружного прокурора не варто.
– Ось так воно сталося.
– Гарне
