руку їй під груди. Не минуло ще й року, як вона народила це немовля; хоча він і гадки не мав, який вигляд вона мала раніше, але йому було важко навіть уявити, що вона могла бути тоді гарнішою, ніж тепер. Тереза не дуже стежила за собою. Вона казала, що це неможливо, коли діти народжуються один за одним. Йому закортіло познайомити цих двох жінок, щоб продемонструвати дружині, що виходить, коли докласти хоч трішки зусиль. Та ні, навіщо? Навіщо йому знайомити Терезу з Беверлі Кітінґ? Другою рукою він обійняв її, його пальці торкнулися застібки-блискавки на спині. То діяла магічна сила джину з апельсиновим соком. Дитя вовтузилося між ними двома, і раптом він її поцілував. Отак закінчився цей день. Він заплющив очі й цілував її, аж поки та іскра, що пробігала у нього в пальцях щоразу, коли він у кухні торкався її руки, охопила все його тіло. Другою рукою вона обіймала його за поперек, тимчасом як її язик протиснувся між зубами його напіврозтуленого рота. Щось сталося між ними, якась майже непомітна зміна. Він відчув це, але вона вже відступила назад. Він тримав на руках немовля. Маля поплакало якусь хвилину, перекривилося, потім легенько гикнуло і притиснулося до грудей Казенса.
– Ми ледве її не задушили, – сказала Беверлі і розсміялася. Вона поглянула на гарненьке обличчя донечки:
– Вибач, маленька.
Звичний до власної дитини, Казенс легко тримав на руках доньку Кітінґів. Беверлі взяла зі столика м’яку серветку й витерла йому рота.
– Губна помада, – пояснила вона, потім стала навшпиньки і знову поцілувала його.
– Знаєш, ти… – почав був він, але в його голові роїлося стільки думок, що було важко визначити якусь одну.
– П’яна, – казала вона. – Я просто п’яна, оце і все. Неси малу Фіксові. Скажи йому, що за хвилину я підійду та заберу її.
Потім вона загрозливо направила на нього вказівний палець:
– І навіть не думайте сказати йому ще щось, містере! – і знову засміялася.
І тут він збагнув те, що знав з першої миті, як побачив Беверлі, коли вона виглянула з дверей кухні та покликала свого чоловіка. То був початок його нового життя.
– Іди, – наказала вона.
Вона дозволила йому взяти немовля. Потім перейшла в інший кінець кімнати, щоб краще вкласти дівчаток, що спали. Казенс іще якусь мить постояв коло зачинених дверей спальні, спостерігаючи за нею.
– Що ще? – запитала вона. В її голосі не було кокетства.
– Оце так вечірка, – промовив він.
– Авжеж.
У чомусь Фікс мав-таки рацію, коли посилав саме його на пошуки немовляти: його тут ніхто не знав, а тому йому було легко пересуватися в юрбі. Казенс зрозумів це лише тепер, коли голови всіх присутніх поверталися в його напрямку. Якась жінка, довга та засмагла, немов палиця, стала у нього на шляху.
– Ось де вона! – вигукнула жінка і нахилилася, щоб поцілувати світлі кучері, які хмаркою оточували голівку дитини і на яких після поцілунку з’явилася пляма винного кольору від помади.
– Ой! – збентежено вигукнула жінка і спробувала
