посадили, – сказав Казенс навмання, вважаючи, що такого дурня, який крав лише «Ель Каміно», без сумніву, мусили посадити.
Фікс кивнув, намагаючись стримати посмішку, але вона все одно з’явилася на його обличчі. Звичайно ж, того злочинця посадили. І певною мірою, при достатній силі уявлення, вони досягли цього разом.
– Отже, це ти був детективом, який вів ту справу, – промовив Казенс.
Тепер він добре пам’ятав Фікса: він тоді був у тому самому брунатному костюмі, в якому всі детективи з’являються на суд, від чого складається враження, немовби він у них один на всіх.
– Я тоді його заарештував, – пояснив Фікс, – та мене якраз незабаром мали підвищити до детектива.
– Витягнув смертельну карту? – запитав Казенс, намагаючись уразити його, сам не знаючи, навіщо це йому. Сам він хоча й був на один крок від того, щоб стати окружним прокурором, але добре знав, як ретельно копи ведуть облік свого кар’єрного зростання. Фікс поставився до його запитання серйозно. Він витер руки, видобув із задньої кишені гаманець, порився між купюрами і дістав згорнутий аркуш.
– Ось, поглянь, переді мною всього чотирнадцять чоловік.
Він простяг список Казенсові, а той ретельно витер руки і лише потім узяв аркуш.
У списку було понад чотирнадцять прізвищ, десь зо тридцять. Серед них – Френсіс Ксав’єр Кітінґ, було надруковане аж унизу, але половина прізвищ була перекреслена, а це означало, що Фікс Кітінґ просувається уверх.
– О Господи, – вигукнув Казенс, – це стільки їх загинуло?
– Ні, не загинуло, – Фікс забрав у нього список, щоб проглянути ще раз самому. Він підніс аркуш на світло – ну, кілька з них таки загинули. А решта або вже здобула підвищення, або перевелася в інше місце, а тому їх викреслили з переліку. Це не має ніякого значення, вони вибули, і край.
У прочинені двері кухні зазирнули дві жінки середнього віку у святкових вбраннях, але без капелюшків. Коли Фікс поглянув у їхній бік, вони дружно замахали йому руками.
– Бар іще відчинено? – запитала та, що була меншою на зріст. Вона намагалася зберігати серйозний вираз обличчя, але врешті не стрималась і розсміялася разом зі своєю подругою.
– Моя мати, – вказав Фікс на ту, що звернулася до них.
Потім вказав на іншу, дещо змарнілу білявку з веселим щирим обличчям:
– Оце – моя теща. А це – Ал Казенс.
Казенс вдруге витер руку і простяг її для вітання спочатку одній, а потім іншій.
– Я – Берт, – відрекомендувався він. – Що п’ють наші дами?
– Те, що у вас залишилося, – відповіла теща.
В її зовнішності багато що нагадувало дочку: те, як вона поводила плечем, довга тендітна шия. Час коїть із жінками справжній злочин.
Казенс узяв пляшку бурбону, яка стояла найближче до нього, і приготував їм два коктейлі.
– Чудова вечірка, – сказав він. – Як там гості, розважаються?
– Звичайно, вони й так занадто довго
