з якою йому довелося стояти в кухні. Так, Беверлі була гарною, але в ній було ще щось: щоразу, коли вона подавала йому апельсин, між їхніми пальцями немовби пробігала іскра. Він відчував її щоразу – електричний розряд, реальний, як і сам апельсин. Казенс знав, що залицятися до одруженої жінки погано, а надто – у її домівці, у присутності її чоловіка, до того ж копа, та ще й на вечірці з нагоди хрестин їхньої другої дитини. Казенс це добре знав, але після кількох склянок коктейлю сказав собі, що тут уже діяли вищі сили. Священик, з яким він розмовляв раніше на галявині поза будинком, був не таким п’яним, як він, а втім заявив, що тут відбувалося щось надзвичайне. Сказати, що відбувається щось надзвичайне, – це все одно, що сказати «невідомо, чим усе закінчиться». Казенс потягнувся лівою рукою за паперянкою та припинив крутити правицею над сокодавилкою, як то раніше вдома робила Тереза. Руку вже судомило.
Фікс Кітінґ стояв на порозі й дивився на Берта таким поглядом, немовби точно знав, що там вариться в нього в голові.
– Дік сказав, що тепер моя черга, – промовив Фікс.
Поліціянт не був здорованем, але було ясно, що всередині у нього немовби напнулася туга пружина, і він готовий будь-якої миті пуститись у якусь бійку. Всі копи ірландського походження є такими.
– Ти – господар, – відповів Казенс, – тобі не слід стирчати тут і робити сік.
– А ти – гість, – заперечив йому Фікс, беручи ніж, – тобі варто бути з іншими й розважатися.
Та юрба Казенсові ніколи не подобалася. Кожного разу, коли Терезі вдавалося затягти його на якусь вечірку, він міг залишитися там щонайбільше хвилин двадцять.
– Тут від мене більше користі, – сказав він, зняв кришку сокодавилки, прополоскав її, щоб змити залишки м’якоті з глибоких металевих жолобків кришки перед тим, як вилити вміст сокодавилки у зелений пластмасовий дзбан. Якийсь час вони мовчки працювали поряд. Казенс поринув у мрії про чужу дружину. То вона час від часу схилялася над ним, то він немовби випадково торкався рукою до її стегна. Нарешті Фікс промовив:
– Так, мені все зрозуміло.
Казенс припинив роботу:
– Що?
Фікс розрізав апельсини, і Казенс спостерігав, як він направляв лезо ножа до себе, замість скеровувати його від себе.
– Це було викрадення автомобіля.
– Яке ще викрадення автомобіля?
– Ну, коли ми з тобою познайомилися. Щойно ти з’явився, я все думав, звідки тебе знаю. То було два роки тому. Я вже не пам’ятаю, як звали того злодія, але він крав лише червоні «Шевроле Ель Каміно».
Докладну інформацію щодо крадіжки машини Казенс пам’ятав, якщо це була справа щонайбільше минулого місяця, а якщо справ було надто багато, то пам’яті Казенса вистачало хіба що на справи минулого тижня. Крадіжки машин – то були хліб і сіль їхнього заробітку. Якби у Лос-Анджелесі не крали машин, то поліціянти та прокурори окружного відділка змушені були б цілий день грати в карти, очікуючи на повідомлення
