Якщо ти справді хочеш знайти браслет, на це потрібен час.
Сьогодні його медсестрою була Петсі, маленька в’єтнамка, яка майже потопала у своєму халаті лавандового кольору попри розмір XXS. Вона привітно помахала йому рукою з порога через усю палату, заповнену людьми, немовби вони були на якійсь вечірці, та їй нарешті вдалося привернути до себе його увагу.
– Ось ви де! – вигукнула вона.
Вона підійшла ближче, її чорне волосся, заплетене у косу та вкладене навколо голови у вінок, було схоже на трос, за який смикають у разі аварійної ситуації.
– Маєте добрий вигляд, містере Кітінґ, – сказала Петсі.
– Три стадії життя: молодість, зрілість та «Ви маєте добрий вигляд, містере Кітінґ».
– Усе залежить від того, де зустрітися. Якщо на пляжі, коли лежите на пляжному рушнику в трусах, то я навряд чи подумаю, що ви маєте вигляд настільки вже добрий. А тут… – Петсі враз замовкла й оглянулася довкола. – Тут ви маєте добрий вигляд.
Фікс розстебнув верхні ґудзики сорочки та розкрив її, щоб Петсі було зручніше підключати крапельницю до троакара.
– Ти знайома з моєю дочкою Френні?
– Так, я знаю Френні, – відповіла Петсі й ледве повела бровою так, щоб це помітила лише Френні, немовби кажучи: «Що вдієш, забуває старий». Вона натиснула на великий шприц із соляним розчином, щоб промити троакар.
– Назвіть ваше повне ім’я.
– Френсіс Ксав’єр Кітінґ.
– Дата народження?
– Двадцяте квітня 1931 року.
– Ось ваш приз, – сказала медсестра, виймаючи три прозорі пластикові пакети з кишені халата, – оксаліплатин, 5-ФУ та ось цей маленький проти нудоти.
– Добре, – кивнув Фікс, – вмикай уже.
Вранішні, ще косі промені погожого лос-анджелеського дня проникали крізь вікно семиповерхового будинку лікарні й заливали світлом лінолеум на підлозі. Петсі попрямувала до ординаторської, щоб внести дані лікування в документацію, тимчасом як Фікс безтямно дивився рекламу на мовчазному екрані телевізора, прикріпленого до стелі. Там якась жінка, змокла до рубця, йшла під заливним дощем, а навколо неї раз у раз спалахували блискавки. Враз з’явився красень із парасолькою, яку він простяг жінці, і злива відразу ж ущухла. Тепер довкілля нагадувало таку собі мрію британського садівника про потойбічне життя: все у квітах та сонячному сяйві. Волосся в жінки вже було сухим та хвилястим, а краї її сукні злітали поза нею, немов крильця метелика. Аж тут через увесь екран з’явилося гасло: «Питайте у вашого лікаря», наче ті, хто працював над рекламою, наперед здогадувалися, що всі вимикатимуть звук. Френні не могла зрозуміти, чи то була реклама якихось нових ліків від депресії, чи щось для гіперактивного сечового міхура, чи, може, засіб для тонкого волосся.
– Знаєш, хто мені спадає на думку щоразу, як я тут? – спитав Фікс у Френні.
– Берт.
Він перекривився.
– Якщо я раніше питав тебе про Берта чи його синка-піромана, це
