втрачала нагоди нагадати своїй матері, що якби та була вірною дружиною і не залишила їхнього батька, цього всього не сталося б. Якби Беверлі все ще була одружена з Фіксом, то Керолайн була б зразковою громадянкою; її добра поведінка цілковито залежала від добропорядності їхньої матері, і якщо та вирішила втекти з Бертом Казенсом, то як можна було звинувачувати Керолайн у тому, яким виявилося її життя. У цьому не було нічого нового. Коли вони дісталися цієї фази в невпинній боротьбі між матір’ю та дочкою, то вже прожили у Вірджинії більше часу, ніж обидві сестри жили досі в Лос-Анджелесі. Але розповідь про власне альтернативне існування була козирною картою Керолайн, якою вона послуговувалася при щонайменшій нагоді. Френні пригадувала, як вони втрьох якось поверталися машиною додому зі школи; вони з Керолайн обидві одягнені у шкільну форму: картаті спідниці, на білих блузках – емблема школи Пресвятого Ісусового серця. Вона вже забула, що саме зробила Керолайн, чому розпочалася суперечка і чому вона видалася їй запеклішою від попередніх. Та щось змусило їхню матір згадати про Ломера.
– Усе правильно, – відповів їй батько. – Його застрелили на заправці на бульварі Олімпік.
Френні нахилилася й поклала долоню йому на лоба. Його волосся, вже роками сиве, скільки вона пам’ятала, після останнього циклу хіміотерапії було коротко підстрижене й набрало біло-сріблястого кольору. Всі звертали на це увагу. Вона провела рукою по волоссю, щоб зачесати його назад.
– Як би мені хотілося дізнатися, про що ти зараз говориш, – прошепотіла вона тихенько, хоча їх і так ніхто не слухав. Тут, у цій палаті, на них узагалі ніхто не звертав уваги.
Фікс ніколи не був говірким, але тепер йому раптом закортіло пояснити їй. Він хотів, щоб Френні зрозуміла.
– Будинок був таким маленьким, що ми були впевнені: знайдемо їх швидко. У коридорі було всього троє дверей: двоє вели у спальні кімнати, а треті – до ванної. Такі будинки завжди однотипні. Всі вони сиділи у першій спальні. Батько, мати та четверо дітей. Сиділи всі гуртом, на ліжку, у темряві. Ми увімкнули верхнє світло і побачили їх там; усі сиділи, виструнчившись, навіть найменший з дітей. Побили батька. Таке буває нечасто. Зазвичай б’ють жінку, а тут – той чоловік мав такий вигляд, немовби його зішкребли з автомагістралі: губа розсічена, одне око вже запухло, а ніс геть розквашений. Навіть зараз переді мною й досі стоїть його обличчя. Дивно, що я так добре пам’ятаю дрібниці про той будинок і про тих людей: вони сиділи босі, підібгавши ноги на ліжко. Ми почали їх розпитувати, але у відповідь – нічого. Батько дивився на мене єдиним розплющеним оком, а я питав себе подумки, як він загалом ще може сидіти. Його шия була в крові, що текла з обох вух. Я, мабуть, вирішив би, що він мовчить, бо не чує – в нього від ударів луснули барабанні перетинки, але вони всі, здавалося, нас не чули. Ломер викликав по рації «швидку» та підкріплення. Я все ще намагався їх розговорити, нарешті найстарша дівчинка, можливо, років десяти, сказала, що вони не розмовляють англійською. Мати й батько не розмовляють, а діти – так. Там було три дівчинки й хлопчик. Тоді я запитав: «Той, хто це зробив, куди
