наступного, і його клопотання задовольнили. Тереза Казенс боролася до останнього, щоб скоротити цей термін до двох тижнів, але Берт був юристом, і його друзі теж були юристами, а ті були друзями судді, крім того, його батьки надіслали йому достатньо грошей на те, щоб справу у суді могли розглядати довіку, якщо так було треба.
Коли Терезі повідомили, що вона втратила опіку над дітьми на увесь літній період, вона покричала та поплакала для годиться, а сама собі подумала, чи не обернулося для неї це розлучення відпусткою на Карибському морі. Вона дуже любила своїх дітей, у цьому не було ніякого сумніву, але одночасно усвідомлювала, що провести одну пору року з чотирьох без хвилювання про чиюсь ангіну та бійки, виканючування курсів танцю, що були їй не по кишені та возити на які вона не мала часу, без постійних вибачень на роботі за те, що запізнилась або мусить вийти з роботи раніше, коли вона і так трималася там на волосинці, – одна пора щороку без дітей, хоча вона ніколи цього не визнала б – було не так уже й погано. Сама думка про те, що можна буде прокинутися в суботу вранці без Албі, який стрибає по її ліжку туди-сюди, уявляючи себе учасником змагань зі слалому, не викликала в неї невдоволення. А думка про те, що він стрибає по другій дружині Берта, яка, без сумніву, спала у шовковому, кремового кольору негліже, оздобленому чорним мереживом, у бездоганно випрасуваній нічній сорочці, думка про Албі, який стрибає по ній, – здавалася просто чудовою.
У перші роки, поки діти були ще дуже малі для того, щоб подорожувати самостійно, слід було забезпечувати їм супровід. Одного літа з ними летіла мати Беверлі, наступного року – сестра Беверлі. Спілкування з Терезою давалося Боні понад силу, вона ніби почувалася в чомусь винною та постійно відводила погляд. Боні одружилася зі священиком, а тому їй було притаманне постійне відчуття провини, навіть за те, над чим вона не мала жодної влади. Ще через рік настала черга подруги Беверлі Воліс грати роль дуеньї. Воліс завжди розмовляла голосно та мала напоготові широку усмішку для всіх. Вона одягалась у яскраву зелену бавовняну сукню. Воліс любила дітей.
– Отже, дітки, – звернулася вона до чотирьох маленьких Казенсів, – ми зараз з’їмо увесь арахіс, що знайдеться в цьому літаку.
Воліс обставила все так, немовби вона того дня мала летіти до Вірджинії у своїх справах, то чому б їм не сісти усім поряд? Воліс повелася так природно, що Терезі навіть на думку не спало плакати, аж поки вона не повернулася додому сама.
Під час польоту додому з дітьми мусив подорожувати вже хтось із близьких Терези: першого літа то була її мати, наступного – її улюблена двоюрідна сестра. Берт був зобов’язаний купувати квиток тому, хто відважувався на шість годин польоту з дітьми.
Проте у 1971 році було вирішено, що діти вже досить дорослі для того, щоб подорожувати самі. Кел, якому виповнилося дванадцять, та десятирічна Голлі вже спроможні втихомирити восьмирічну Джанет, яка абсолютно нічого не потребувала, та шестирічного Албі, котрому було треба все і зразу. В аеропорту Тереза
