подобалося їм більше, ніж у Вірджинії. Вони неохоче плелися з літака у такому стані, який можна було визначити як найвищу стадію зневоднення, оскільки вони рюмсали протягом усього польоту. Беверлі падала навколішки, щоб їх обійняти, але вони своєю поведінкою радше нагадували привидів. Керолайн хотіла жити разом із батьком. Вона просила про це, благала, і рік у рік їй відмовляли. Ненависть Керолайн випромінювалася через її рожеву блузку, тимчасом як мати притискала її до себе. Френні натомість просто стояла та байдуже терпіла обійми. Вона поки що не навчилася ненавидіти матір, але кожного разу, залишаючи в аеропорту батька, який плакав, вона все більше опановувала це почуття.
Беверлі розцілувала їхні рідні голівки. Потім знову поцілувала Керолайн, а та відштовхнула її від себе.
– Я така рада, що ви повернулися додому, – промовила Беверлі.
А от Керолайн і Френні не тішилися з повернення додому. Зовсім не тішилися. Саме в такому пригніченому стані дівчатка Кітінґів поверталися до Арлінґтона, щоб знову зустрітися зі своїми зведеними братами та сестрами.
Звичайно, Голлі була привітною. Вона раділа й плескала у долоні, коли дівчатка заходили в дім. Вона розповідала їм, що хоче підготувати новий концерт у вітальні цього літа. Проте Голлі одягалась у червону футболку з маленькою білою стрічкою на комірці, яка раніше належала Керолайн і яку вона перед від’їздом вклала у лантух на доброчинність для малозабезпечених, тому що одежина вже полиняла й змаліла. Голлі не була малозабезпеченою.
У Керолайн була більша кімната з двома двоярусними ліжками, а у Френні кімната була меншою, бо вона й сама була меншою, з двома односпальними ліжками. Двох сестер об’єднувала аж ніяк не любов одна до одної чи духовна спорідненість, а малесенька ванна кімната, що розташовувалася між двома спальнями. Дві дівчинки та одна ванна – з цим можна було якось змиритися від початку вересня і до кінця травня, але в червні, коли Керолайн і Френні поверталися з Каліфорнії, вони знаходили Голлі та Джанет, які розташувалися на одному з двоярусних ліжок, немов у себе вдома, тимчасом як Френні взагалі позбавляли її кімнати, бо там жили хлопці. Таким чином в одній кімнаті було четверо дівчаток, а в іншій – двоє хлопчиків, і лиш одна ванна кімната на шістьох – за розміром не більша за телефонну будку.
Керолайн та Френні волочили свій багаж уверх по сходах. Вони проходили повз відчинені двері до спальні дорослих, де поперек ліжка їхньої матері лежав Кел, поклавши брудні ноги у брудних шкарпетках на подушки, і на повну гучність дивився тенісний матч. Їм ніколи не дозволяли заходити до спальні дорослих і сідати на ліжко, навіть якщо вони не піднімали ніг з підлоги, до того ж їм не дозволяли дивитися телевізор без запрошення. Коли вони проходили, Кел навіть не відводив погляду від екрана чи ще якимось чином давав зрозуміти, що помітив їхню появу.
Голлі тупцювала слідом так близько, що натикалася на них кожного разу, як вони зупинялися перепочити.
– Гадаю, ми вчотирьох могли б танцювати у білих нічних сорочках.
