здивувалася: невже Петсі того не бачить? А може, він просто нічим не відрізнявся від інших хворих у палаті.
Петсі позіхнула від самої згадки про відпочинок, затуливши рота маленькою рукою в рукавичці.
– Мені так хотілося б колись полежати самій на одному з цих крісел. Просто лягти, натягти на себе ковдру, вкритись аж із головою і поспати. Всі так роблять зазвичай, щоб світло не заважало. І кому спаде на думку, що то я там лежу, під ковдрою?
– Точно не мені, – відповів Фікс і заплющив очі.
– Пити хочете? – Петсі легенько погладила його по коліну під ковдрою. – Я можу принести вам води чи содової, якщо хочете. А може, вам кока-коли?
Френні вже збиралася відповісти, що їм нічого не треба, аж тут Фікс кивнув.
– Води. Я б випив води.
Петсі поглянула на Френні:
– А вам?
Френні заперечно похитала головою.
Петсі пішла по воду, а Фікс чекав, розплющивши очі, поки вона повернулася.
– І що трапилося потім? – запитала Френні. Саме в цьому полягало її завдання, коли вона привозила батька до лікарні на хіміотерапію – протягом того часу, доки коло нього не було медперсоналу, просто сидіти разом із ним, слухати його оповідки. Саме для цього вони з Керолайн по черзі прилітали до Лос-Анджелеса, тому що вони так мало часу проводили з ним. А ще – для того, щоб дати Марджорі змогу дещо відпочити, адже вона мусила глядіти його постійно. Та найголовніше – для того, щоб послухати всі ті розповіді, які він інакше міг назавжди забрати із собою. Тепер вона зможе сьогодні пізно ввечері, коли їхній батько вже спатиме, зателефонувати Керолайн, щоб розповісти їй про Ломера.
– У будинку враз стало багато народу: копи, лікарі «швидкої» – усі заклопотані своєю справою. Ломер знайшов у відрі для сміття якогось конверта і намалював на ньому для малої кілька кумедних мишей. Було ясно, що їй перепаде від батьків, і Ломеру стало її шкода. Батька забрала до лікарні «швидка», а от мати з дітьми – нам довелося залишити їх самих у будинку, сподіваючись, що не з’явиться хтось інший, щоб їх прикінчити. Того покидька Меркадо ми забрали у відділок і там оформили затримання. Коли ми закінчили, була вже перша ночі, і єдине, чого нам хотілося – горнятко кави. Кава у відділку нікуди не годилася. Так казав Ломер: «Нікуди не годиться». Я часто ловив себе на думці, що якби нам не заманулося тоді попити смачної кави, то Ломер випив би її у відділку, але такі думки доводять до сказу. Отже, ми подалися до заправки, що за бульваром Олімпік. Не те щоб зовсім поряд, але й недалечко. Власник заправки на якісну каву грошей не шкодував, та ще й привчив своїх дітей, що працювали разом з ним, як слід продувати та чистити кавоварку. А тому народ охоче проїжджав на два квартали більше, щоб заправити автівку там, де готують смачну каву. Не те, що тепер: приїдеш на заправку – немає нікого, щоб заправити тобі бак, але кругом продають оте чортове капучино. А тоді кав’ярня на заправці,
