а паче тех, в коих проживал монахом Юрий Хмельницкий, прежде бывший гетман малороссийский, оставивший в них многие записки и бумаги отца своего, гетмана Зиновия Хмельницкого, и самые журналы достопамятностей и деяний национальных, и что притом она вновь им пересмотрена и исправлена».[41]
У читача складалося враження, що він має справу з літописом, який вели у стародавньому монастирі й автори якого мали у розпорядженні документи середини ХVІІ століття, часів повстання Хмельницького. Судячи з того, що законодавчу комісію скликали в 1767-му і розпустили в 1768 році, Кониський мав надіслати «Історію» Полетиці десь у цей час. Згадки про документи Богдана Хмельницького (гетьман фігурує під своїм першим хресним ім’ям Зиновій) та його сина Юрія, який, пробувши певний час гетьманом України, справді згодом пішов у ченці, мали засвідчити вартість літопису для висвітлення подій козацької історії. Це враження мало підсилити покликання на авторитет професорів Київської академії і самого Кониського.
Текст «Історії русів» підтверджував усі ці заявки на автентичність. Він закінчувався подіями 1769 року, з чого можна було зробити висновок, що кілька параграфів додалося після того, як він вийшов з рук Кониського, але текст загалом і передмова були цілком суголосні. Попри назву «Исторія Русовъ» (означення русы часто вживали на початку ХІХ століття до слов’ян загалом), у центрі книги стояла історія козацької України, що й уточнював підзаголовок, де було вжито термін «Малоросія». Наприкінці ХІХ століття терміни «Малоросія» і «Україна» стали майже синонімами. Але у ХVІІІ і в перші десятиліття ХІХ століття поняття «Малоросія» стосувалося переважно Лівобережжя – території Гетьманату, автономної козацької держави, яка проіснувала трохи більше століття і була ліквідована Катериною ІІ в 1760-х роках.
«Історія русів», яка так захопила Олександра фон Брігена і Кондратія Рилєєва у 1825 році, була перш за все історією українських козаків. Козацька січ за порогами Дніпра сформувалася в ХVІ столітті. У середині ХVІІ століття запорозькі козаки створили власну державу й змінили розклáд сил у регіоні, зробивши ставку на Московію у боротьбі з польськими королями, своїми колишніми господарями.
Козацтво породив євразійський фронтир: у пізньому середньовіччі і в ранньомодерну епоху там зійшлися дикий степ і заселені території, хлібороби й кочовики, християнство й іслам. Завдяки цьому склався унікальний культурний клімат пограниччя. Козацтво виникло як окрема соціальна верства на краю євразійського степу на початку Нового часу. Слово «козак» у тюркських мовах означає «вільна людина, вартовий, грабіжник», і в жилах перших козаків текла радше тюркська, ніж слов’янська кров. Це були кочові вояки, які самочинно, без санкції ханів і вождів місцевих племен займалися грабунком у степу. На кінець ХV – початок ХVІ століття ситуація змінилася. Турецькі султани й намісники почали скаржитися правителям Польщі, Литви і Московського царства, чиї землі
Исторія Русовъ. – С. ii.
