люди повільно помирають, кожен вдих для них, ніби лезом проводять у грудях. Та найстрашнішим стало відкриття, що якимось чином зовсім не кожний випадок смертельний, проте ти ніколи не знаєш, як все закінчиться. Навіть ті, хто мають, здавалося б, найгірші поранення, можуть одужати. Але заради чого? Щоб їх знову відправили на передову? Не певна, що саме цього прагне кожен з нас.
Історії для нас – спосіб вижити у ці скрутні часи, і неважливо, чи це люди розповідають нам про своє життя вдома, чи це дивовижні оповіді про мужність, які так чи інакше народжуються в цій жахливій війні. Тож можеш собі уявити, в якому я була захваті почути про декого, з ким особисто не знайома, але маю певний зв’язок: містер Девід Мітфорд. Упевнена, ти згадаєш, що Лаура, сестра-близнючка Рози, няньчить його дітей.
Уся його родина, мабуть, дуже стурбована, адже старшого брата ДМ зовсім недавно убили в Лосі, а в нього лишилася вагітна дружина. Якщо вона народить хлопчика, тоді він, немовля, успадкує родинний титул, але якщо народиться дівчинка, то титул перейде до ДМ (і він стане лордом Редесдейлом). Тим часом ДМ наполягав на поверненні до війни, попри те що в нього лише одна легеня, – йому вже дали інвалідність, – і, любове моя, можеш собі тільки уявити, як я почуваюся, усвідомивши, що його закинули сюди, в Іпр!
Це ще навіть не половина історії. Він прибув у квітні, незадовго до того, як розгорівся бій, і, мабуть, отримав-таки безпосередні повноваження транспортного офіцера, який має забезпечувати батальйон амуніцією. Але цей бій був не схожий на жоден інший, потреба в боєприпасах була надзвичайно висока, а небезпека значна. Хтось у його батальйоні розповів комусь у лікарні про його мужність, і цю історію передавали з вуст у вуста впродовж багатьох днів.
Як нам сказали, для ДМ стало очевидним, що боєприпаси потрібно буде перевозити вночі, щоб залишатися під покровом ночі, але бій не вщухав ані на мить і вантаж потрібно було провезти через усе місто на лінії вогню. Не було іншого шляху, який би дав змогу зробити це швидко. Постійна потреба в боєприпасах означала, що поїздку треба здійснювати не лише щоночі, а двічі за ніч. ДМ вирішив, що скористається навантаженими кіньми, а тоді прожене їх через усе місто на швидкості – у темряві, вулицями, під гарматним та артилерійським вогнем.
І це ще не все.
Щоночі, щоб розподілити ризик, ДМ наказав залучати до перевезення вантажу іншого солдата. Але він сам, батько п’ятьох дітей, імовірний спадкоємець баронства (бо ж старший брат уже загинув), уже й сам втративши легеню, йшов щоразу. Коли я думаю про це, починаю тремтіти. Щоночі, двічі за ніч, він зі своїми людьми скеровував коней через місто. Йому щастило, і він досі не втратив жодного солдата.
Але скільки ще триватиме бій? Ми не знаємо, і я боюся за нього щоночі, як і всі ми. Люди кажуть, що він добра людина.
Кажуть, майже всі вони добрі люди. Жоден з них не заслуговує жахливої долі, яка випала їм.
Мушу закінчувати. Мені лишилося
