ланцюжка, що поєднував пухкенькі кулачки та маленькі сухі руки, Луїза витягла трьох найменших дівчаток до ванної. Няня пішла до спальні, щоб знайти щітку для волосся, адже з тоненьких кісок Памели та Юніті сповзли шовкові стрічки, якими ті були зав’язані вранці.
Ненсі пішла до буфету та взяла газету, одразу перегорнувши на сторінку з оголошеннями. Коли Луїза повернулася до кімнати, вона почала читати їх уголос:
– Оголосили про заручини Руперта, сина лорда та леді Павсей із Шимплінґ-Парку, Саффолк, та Люсі, доньки пана Ентоні О’Маллі та покійної пані О’Маллі з Північного Кенсінґтону, Лондон. Господи, – захихотіла вона, – це, мабуть, здійме чималий галас у Шимплінзі.
– Ви їх знаєте? – запитала Луїза.
– Ні, – відповіла Ненсі, – але можна помітити невідповідність. Не думаю, що міс Люсі О’Маллі зустріла свого коханого Руперта, коли її представляли при дворі.
– Коли її що?
– Представляли при дворі, – сказала Ненсі. – Ну знаєш, коли королю представляють дебютанток. Зверни увагу, такого не траплялося вже кілька років через війну – це літо стане першим за роки! Хотіла б я, щоб це було моє літо!
– Тоді коли представлять тебе? – запитала Луїза.
– Коли мені буде вісімнадцять. Вічність. – Вона згорнула газету, поки Луїза метушилася навколо дівчат, поправляючи їхні сукні та пригладжуючи волосся. Ненсі знову підвела погляд.
– Знаєш, Май каже, що ми всі цього року можемо переїхати до Лондона, після того як народиться дитина. Можливо, Фарв дозволить мені піти на танці. Мені шістнадцять, і, думаю, якщо підніму волосся, то виглядатиму значно старшою.
Няня почула цю останню частину й розвернулася зі щіткою для волосся в руках.
– Його світлість так не вважатиме, – суворо сказала вона і потягла Памелу за собою, розв’язуючи блідо-рожеву стрічку, яка тримала її волосся.
Ненсі закопилила губки й згорнула газету, читаючи заголовки на першій сторінці.
– Ось досить-таки похмура історія, – сказала вона.
– Скільки за шкалою жахливості? – запитала Памела, повертаючи голову, чим змусила няню тугіше затягти їй хвостик. – Ой!
– Як на мене, на десятку, – сказала Ненсі. – Максимальний рівень жахливості. «Минулого понеділка на лінії Брайтон, десь між Лондоном та Льюїсом, по-звірячому напали на медсестру…»
– Лінія Брайтон? Ми були на тому потязі. Няню! Послухай, – очі Памели розширилися.
Задоволена, що мала слухачів, Ненсі продовжила:
– «Її знайшли непритомною троє залізничних робітників у вівторок, і вона померла минулої ночі. Поліція шукає чоловіка в коричневому костюмі».
– Припиніть, міс Ненсі, – сказала няня. – Це не для вух малечі. Їм і так вже задосить цього ранку.
Але Памела вчепилася в цю історію, мов мисливський собака.
– Няню, це потяг, яким ми їхали, щоб побачитися з твоєю сестрою.
