б ідеально.
– Я думала, що мої мрії не є чимось непотрібним, Ґейбе, – відповіла я. Я кохала тебе. Це правда. І досі кохаю.
Дуже. Але те, про що ти мене просив, не було чесним. І тоді мені боліло – і зараз болить, бо ти без моєї участі вирішив поїхати й не подумав про будь-які альтернативні варіанти.
– Це не те, що я маю на увазі, – сказав ти.
Я зітхнула. Це було занадто.
– Поговоримо про це вранці.
– Але… – почав ти й раптом замовк. – Добре, – мовив зрештою, але не поворухнувся. Так і сидів на ліжку, тримаючи мене за руку.
– Ґейбе? – запитала я.
Ти повернувся до мене обличчям. На вулиці проїхала поліцейська автівка, її спалахи відбились у твоїх очах.
– Я не можу спати без тебе, Люсі.
Я відчула, як очі знову наповнюються слізьми.
– Це нечесно, – сказала я. – Ти не можеш так казати. Не маєш права.
– Але це правда, – провадив ти. – Ось чому тобі слід поїхати до Іраку.
– Тому що в тебе проблеми зі сном без мене поруч у ліжку? – Я висмикнула свою руку з твоєї.
– Я не мав на увазі це буквально, – відповів ти. – Я про те, що кохаю тебе. Мені шкода. Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.
Ти не розумів.
Я підвелася й увімкнула приліжковий світильник. Ми обоє примружилися від його яскравого світла. Я побачила біль, закарбований на твоєму обличчі. Ти мав тендітний і вразливий вигляд. Нещасний. Загублений. Як того вечора у «Faces & Names», коли ми возз’єдналися. І це було моїм зернятком граната – та частина тебе, від якої мені досі складно відвернутися. Коли ти показуєш мені цей свій уразливий бік, я почуваюся відповідальною. Тому що ми відкриваємо справжніх себе лише тим людям, про яких найбільше піклуємося. Гадаю, тому наші стосунки так швидко розпочалися. Тоді, одинадцятого вересня, між нами не було бар’єрів: ми одразу відкрили таємних себе одне одному. І ти ніколи не зможеш цього повернути назад. Але тієї ночі цього було недостатньо. Я прагнула більшого від тебе. Мені були потрібні розуміння, чесність і компроміс. Зобов’язання врешті-решт. Через це не варто було більше сваритися.
Я потяглася до твоєї руки.
– Я кохаю тебе, – сказала я, – але не можу поїхати з тобою. Ти це знаєш. Твої мрії там, а мої – тут.
– Ти мала рацію, – відповів важким голосом. – Поговоримо про це вранці.
Я дивилася, як ти перетнув кімнату й згорнув своє довге тіло на дивані. Потім я вимкнула світло й міркувала про безліч безглуздих для мене причин, щоб поїхати з тобою в Ірак, і про єдину, яка була цього варта: я не могла уявити своє життя без тебе.
Коли я прокинулася, замучена, зі страшенним головним болем, ти сидів на дивані й дивився на мене.
– Я знаю, що ти не можеш поїхати, – тихо промовив ти тієї миті, коли я розплющила очі. – Але обіцяю: ми підтримуватимемо зв’язок. Я бачитимуся з тобою, коли приїжджатиму до міста. Я завжди кохатиму тебе. – Слова застрягали тобі в горлі. – Але мені потрібно зробити це. А те, що я був готовий відкинути твою мрію… Люсі, я – це
