потягнувся до мене, але я відштовхнула тебе, відбивши руки з такою силою, про існування якої й не підозрювала.
– Боліло б менше, якби я знала, – сказала я, – якби ми поговорили про це. Розумієш? Ми – команда. Ти мене підвів. Як ти міг будувати плани без мене? Як ти міг будувати плани, наче в них немає мене?
Ти також плакав, із носа текло на губу.
– Вибач, – промовив ти. – Я намагався вчинити правильно. Я не хотів зробити тобі боляче. Вибач.
– Але зробив, – ледве вимовила я. – Більше ніж міг. Більше ніж потрібно. Неначе я для тебе взагалі нічого не значу.
– Це неправда. – Ти витер ніс і знову нахилився до мене.
– Ні, – сказала я. – Не чіпай мене.
– Будь ласка, Люсі, будь ласка. – Тепер ти плакав більше за мене. – Мені потрібно, щоб ти зрозуміла. Я хотів би не прагнути цього, хотів би не відчувати, що саме це повинен зробити, що це – єдиний вихід стати цілісним. Я ніколи не бажав завдати тобі болю. Річ не в тобі.
– Так, – сказала я, – не в мені. Але це стосується не тільки тебе. Це стосується нас. Ти руйнуєш наші стосунки.
Ти подивився на мене так, наче я дала тобі ляпаса. І мені хотілося це зробити.
– Я не… – розпочав ти. – Це не стосується нас, Люсі. Справді, ні. Справа дійсно в мені. Мені потрібно зробити це для себе. У мене всередині щось зламалося, і єдиний спосіб полагодити це – поїхати. Я гадав, ти зрозумієш. Ти завжди розу…
Але цього разу я не зрозуміла.
– Чому ти не можеш лишитися? – перервала я тебе. – Фотографувати Нью-Йорк? Існує безліч історій, які можна розповісти. Ти був такий щасливий, коли в «Нью-Йорк Таймз» опублікували твою фотографію.
Ти похитав головою.
– Деінде я можу зробити більше. Я здатен робити кращі знімки. Я можу принести більше користі. Як би я хотів, щоб це не було правдою, але це так. Ти знаєш, що це значить для мене.
– Знаю, але мусить бути інший вихід.
– Його немає, – відповів ти.
– Ти ж можеш повертатися додому після виконаних завдань? – запитала я.
Мій голос був благальним, та я на це не зважала.
– Тут так не робиться, – відповів ти. – Піт сказав: якщо я хочу цим займатися, то треба повністю поринути в це.
– О, Піт сказав, – я вже була розлючена. – То ти поговорив із Пітом про це, а зі мною – ні.
– Люсі… – почав ти.
– Знаєш що? – сказала я. – Іди до біса. – Гнів поширився в мені аж до кінчиків пальців рук і ніг. Я підійшла до нашого ліжка й кинула одну подушку та ковдру на диван. – Сьогодні ти спатимеш тут.
– Люсі, ми не договорили. – Ковдра звисала з твоїх рук.
– Ми закінчили, – сказала я, розстібаючи сукню й вимикаючи світло.
Звичайно, жоден із нас не спав. Я знову й знову в думках переживала нашу розмову. І хоча я ненавиділа тебе в ту мить, однаково хотіла перетнути кімнату й просковзнути
