можеш пройтись, – відповіла я, – але я не піду.
– Це заради болю, – сказав ти, – задля курсів.
Я знову похитала головою, зішкрібаючи виделкою залишки сиропу з тарілки.
– Це твої курси, не мої, – заперечила я.
– Не розумію, – промовив ти, – чому ти не хочеш піти? Я здригнулася.
– Просто… Мені не потрібно бачити те.
– Потрібно! Ми мусимо пам’ятати – людей, які загинули, і тих, кого вони покинули, причини, чому це сталося. Геть усе. Не можна забувати.
– Мені не треба дивитися, щоб пам’ятати, – сказала я. – Цей день – частина мене. І завжди нею буде.
– Тоді ходімо, щоб виявити пошану, – промовив ти. – Наче відвідати могилу.
Я відклала виделку.
– Чи ти справді вважаєш, що виявити пошану до чогось або когось можна лише відвідавши місце події? Те, де вони поховані? Ти ж несерйозно.
Ти засмутився, але намагався не виявляти цього.
– Ні, – сказав згодом, – я так не вважаю. Але… Просто відчуваю, що ми робимо недостатньо. Щоб пам’ятати. Щоб розуміти.
Я закусила губу.
– Нас? – запитала я.
– Усіх, – відповів ти й стиснув кулаки, міцно зціпивши пальці. – Як люди можуть удавати, ніби все гаразд, коли Америка воює з Іраком? Коли на готелі в Індонезії падають бомби? Коли тут, у Нью-Йорку, люди бачать, що коїться? Як вони не відчувають того, що відчуваю я? Чому вони не хочуть зробити більше? – На останньому слові твій голос зламався, і я помітила, як ти притьмом намагаєшся контролювати емоції.
Хоча ти мав рацію. Більшість людей не відчували того, що й ти. Принаймні не постійно, не щохвилини. Це не захопило мій розум і серце настільки, як твоє.
– Можливо, їм не потрібно змушувати себе відчувати біль, щоб упевнитися в його існуванні. Лише те, що вони не роблять так, як ти, не означає, що вони не роблять узагалі нічого. І те, що я не хочу йти до «Ґраунд-Зіро», не означає, що мені байдуже.
Я не чекала на твою відповідь. Попрямувала на кухню, прихопивши з собою посуд, липкий від сиропу. Тарілки були твої, виделки – мої, кухня – сумішшю з нас обох.
Я відкрила кран і почала мити посуд, не в змозі зупинити сльози, що котилися щоками. Тоді глибоко в душі я розуміла, що ти вже скоро мене покинеш. Твоя мрія мала здійснитися не колись, а просто зараз. Ти б ніколи не був щасливим у Нью-Йорку. Ти б ніколи не був щасливий лише зі мною. Тобі потрібно було протистояти своєму розчаруванню у світі, перебороти його, якщо ти хотів досягти успіху. Навіть тоді я розуміла це. Я просто сподівалася, що ти повернешся.
Ти увійшов до кухні так тихо, що я не здогадувалася про це, доки не почула, як клацнув фотоапарат. Я підвела погляд, і ти піймав моє обличчя з очима, повними сліз, одна з яких котилася щокою.
– Ґейбе! – вигукнула я, витираючи сльози рукою. Я не могла повірити, що ти зробив світлину зі мною в таку мить, що ти перетворив
