– ні, – запитала я, коли ми закінчили читати. – Трохи вдарити по гендерному стереотипу? Мабуть, варто буде запропонувати.
– Гадаю, це чудова ідея, – відповів ти, дивлячись на мене трохи довше, ніж зазвичай. У ту мить здалося, наче тобі подобається не лише моя ідея, а кожна складова тієї людини, якою я була.
Я зробила кілька приміток у сценарії, потім перечитала сцену про себе.
– Як думаєш, можливо, Електрі слід перелічити кілька речей, які вони з батьком роблять разом? Чи підсилить це діалог?
Цього разу ти не відповів на моє питання, тож я повернулася, щоб глянути на тебе. Твою увагу привернув голуб, який воркував на пожежних сходах.
– Боюсь, я перетворюся на нього, – промовив ти.
Я відклала сценарій.
– Перетворишся на кого? – Безглуздо, але спершу я подумала про голуба.
Ти потер рукою неголене підборіддя.
– На свого батька. Боюся, що не досягну всіх своїх мрій. Що через це стану злим, уразливим, зламаним зсередини й завдаватиму шкоди всім навколо.
– Які в тебе мрії? – запитала я. – Це нові мрії?
– Ти знаєш, хто такий Стів МакКаррі?
Я заперечливо похитала головою, тож ти підняв з підлоги лептоп, вбив у пошук кілька слів і повернув екран до мене. Я побачила дівчину на обкладинці «National Geograp hic».
Вона була в хустині й мала зелені очі, від яких наче прикипаєш до місця, а ще загнаний і заляканий вигляд.
– Ось це, – сказав ти, – одна з його світлин. Сьогодні ми розглядали його роботи на курсах фотографії, і я відчув її. У своєму серці, у душі, там, де відчуваєш найглибше. Цим я хочу займатися. Цим я мушу займатися.
У твоїх очах палав вогонь, якого я досі не бачила.
– Я зрозумів: якщо хочу змінити становище, дійсно змінити його, як-от ти зі своєю програмою, мені треба поїхати з Нью-Йорка. Я зі своїм фотоапаратом можу зробити більше деінде.
– Поїхати? – луною повторила я. Зі всього, що ти сказав, це було єдине слово, що застрягло в моїх мізках, сяючи там, наче неоновий знак «Швидкої допомоги». – Про що ти говориш? А як же ми?
Твоє обличчя на мить потемніло, і я зрозуміла, що не на таку відповідь ти очікував. Але справді, на що ти очікував?
– Я… Я не думав про нас… Це моя мрія, Люсі, – сказав ти благаючим голосом. – Я визначився зі своєю мрією. Хіба ти не можеш потішитися за мене?
– Як я можу радіти мрії, яка не враховує мене? – запитала я.
– Вона не не враховує тебе, – заперечив ти.
Я пам’ятала, що ти мені сказав за кілька місяців до того в парку, про своїх батьків. Я намагалася вимкнути той неоновий знак та ігнорувати те, що слово «поїхати» може зробити з моїм всесвітом, ігнорувати питання, які ти лишив без відповіді.
– Ти визначився зі своєю мрією, – повторила я. – Твоя мрія не дрібниця.
Я бачила, як на твоїх віях скупчуються сльози.
– Я хочу змусити всіх усвідомити, що люди в усьому світі мають такі ж мрії, що ми не настільки
