до нього болючішим шляхом, аніж зазвичай, адже це відбувалось у присутності приреченої людини, тож справило на всіх сильне враження.
Інші члени групи (які розуміли марсіанську мову й раді були навчити її Морта, а той охоче її засвоїв) погодилися, що жити означає такі прості речі, як дивитися на дерева, слухати спів пташок і говорити людям «привіт». І робити це свідомо й спонтанно, без драматизму або лицемірства, але зі стриманістю й пристойністю. Вони також погодилися, що для того, щоб робити ці речі, всі вони, зокрема й Морт, мають суворіше ставитися до сміття у своїй голові. Коли вони побачили, що його ситуація певною мірою не набагато трагічніша за їхні, то смуток і сором’язливість, спричинені його присутністю, розвіялися. Тепер вони могли весело спілкуватися з ним, так само як і він з ними; він і вони могли розмовляти на рівних. Вони могли суворіше ставитися до його сміття, бо тепер він знав ціну цій суворості й розумів, чому вони були такими; своєю чергою, він здобув привілей суворіше ставитися до їхнього сміття. По суті, Морт повернув свою «ракову картку» і відновив власне членство в людській расі, хоча всі, в тому числі й він сам, все ще усвідомлювали, що його становище набагато скрутніше, ніж у будь-кого іншого4.
Ця ситуація дуже чітко ілюструє весь пафос і глибину проблеми з привітанням, яка у випадку з Мортом пройшла три стадії. Коли він тільки долучився до групи, інші ще не знали, що він приречений. Спочатку вони зверталися до нього в тій манері, до якої звикли в цій групі. Їхні підходи були переважно обумовлені вихованням кожного члена групи – тим, як його вчили вітатися батьки, коригуваннями, внесеними пізніше в житті, і певною повагою та відвертістю, що є прийнятною у психотерапії. Бувши новачком, Морт реагував так, як і будь-де, вдаючи з себе амбітного, енергійного американського хлопця – такого, яким хотів бачити себе він і його батьки. Утім, коли під час третього заняття він сказав, що приречений, інші члени почувалися спантеличеними та обдуреними. Вони запитували себе, чи не бовкнули чогось такого, що могло б здатися поганим їм самим, йому й особливо психіатрові. Фактично здавалося, що вони сердиті і на Морта, і на психіатра за те, що ті не сказали їм про це раніше – їх ніби ошукали. Насправді вони привіталися з Мортом у стандартний спосіб, не знаючи, з ким розмовляють. Тепер, знаючи, що він – особлива людина, вони хотіли б мати змогу повернутися, почати все спочатку й у такому випадку вже ставилися б до нього по-іншому.
Тож вони почали все знову. Замість розмовляти з ним навпростець, як це робилося доти, вони зверталися до нього м’якше та обережніше, ніби хотіли сказати: «Бачиш, як я стараюся бути чуйним до твоєї трагедії?» Тепер ніхто з них не хотів важити репутацією, голосно розмовляючи з приреченою людиною. Одначе це було несправедливо, бо давало Мортові перевагу. Зокрема, ніхто не насмілювався дуже довго або голосно реготати в його присутності. Це виправили, коли було розв’язано проблему, що має робити Морт; тоді напруга зникла і вони змогли
Це доволі дивно, але, як на мене, такі усмішки найчастіше можна побачити в дівчат, старших від 20 років, із довгим темним волоссям.
