ґречності.
Завершення бесіди – то вже інша справа. На цей момент я вже чимало знаю про пацієнта, та й він щось знає про мене. Тому, коли він іде, я вважаю за свій обов’язок потиснути йому руку і знаю про нього вже досить, щоб зрозуміти, як поручкатися належним чином. Це рукостискання має для нього дуже важливе значення: воно означає, що я приймаю його5 навіть після того, як він розповів мені про себе геть усе «погане». Якщо пацієнт потребує заспокоєння, то моє рукостискання і є тим, що зарадить; якщо йому треба підтвердити свою чоловічу сутність, моє рукостискання дозволить йому це відчути. То не є якимсь ретельно продуманим засобом привабити пацієнта; це спонтанне і вільне його визнання після того, як я проговорив з ним цілу годину про його найбільш особисті проблеми. Натомість, якщо він брехав мені свідомо, а не через природне збентеження, або намагався використати чи залякати мене, я не ручкатимуся з ним, отож він зрозуміє, що мусить поводитись інакше, якщо хоче, щоб я був на його боці.
З жінками все трохи по-іншому. Якщо їй потрібен дотик як знак, що приймаю її, я потисну їй руку у прийнятний для неї спосіб; якщо (а на цю мить я вже це знаю) вона зіщулюється від контакту з чоловіком, я коректно попрощаюсь, але дозволю їй піти без рукостискання. Цей останній випадок найбільш чітко ілюструє причину, з якої я не ручкаюся на знак привітання: якщо я потисну жінці руку, ще не знаючи, з ким вітаюся, це викличе в неї відразу. Фактично я нав’язав себе і образив її ще до розмови, змусивши, виходячи з гарних манер і всупереч її схильності, торкнутися мене й дозволити мені торкнутися її, хай навіть і з чемності.
У психіатричних групах я дотримуюся схожої політики. Я не кажу «привіт», коли заходжу, бо не бачив їхніх учасників протягом цілого тижня і не знаю, з ким вітаюся. Легке чи сердечне привітання може бути зовсім неприйнятним у світлі того, що трапилося з ними за цей проміжок часу. Одначе з підкресленою увагою кажу «до побачення» кожному членові кожної групи, бо тепер я вже розумію, з ким прощаюся і як це сказати в кожному випадку. Припустімо, наприклад, що в однієї з жінок, які ходять до групи, за час, що минув від останньої зустрічі, померла мати. Веселе привітання здалося б їй недоречним.
Можливо, вона і пробачила б мені це, але немає потреби викликати в неї таке напруження. На момент, коли зустріч добігла кінця, я вже знаю, як попрощатися з нею, взявши до уваги її втрату.
Ґ. Друзі
Тут уже з соціального погляду все інакше, бо друзі якраз створені для таких жестів. З ними і «привіт», і «бувай» коливаються від відвертого рукостискання до широких обіймів, залежно від того, хто до чого готовий або чого потребує; іноді ж це жарт або порожні балачки, щоб відволіктися від проблем, якась усмішка «коли ти це кажеш». Проте одна річ у житті є достеменнішою за податки й так само точною, як смерть: що швидше ви заводите нових друзів, то хутчіш вони стають старими.
Д. Теорія
Ось і все про
Слово «прийняття» тут ужито не в розмитому, сентиментальному сенсі; воно означає, що я готовий провести з ним більше часу. Це передбачає серйозне зобов’язання, яке в деяких випадках може означати один-два роки терпіння, зусиль, злетів і падінь та підйому вранці.
