із антинауковими інсинуаціями на кшталт «українських амазонок», язичництва як єдино правильної «рідної української віри» та «богинею берегинею» перетворюється на тортури й породжує невеселі думки щодо якості освітньої продукції в Україні. Чого варте тільки багаторазове перевидання підручника Г. Лозко для вищої школи «Українське народознавство»! Утім, повернімося до «берегині». У своїй статті, яку Г. Лозко починає «цитатою» з «Велесової книги», вона посилається на всі три згадані мною публікації – О. Курило, К. Копержинського й А. Ковалівського. Однак авторка абсолютно перекручує слова всіх трьох дослідників та, наводячи матеріал О. Курило, чомусь робить висновок, що «перегеня – жіноча роль в язичницькому священнодійстві Обжинок»56, хоча в О. Курило жодного слова про це не написано і немає таких «далекоглядних висновків». Далі Г. Лозко поринає у фантазування без натяку на якусь притомну дослідницьку рефлексію, про що може свідчити такий уривок:
«Описаний обряд і зовнішність учасників напрочуд схожі на зображення богині на рушниках, голову увінчано великим пишним вінком чи короною з колосся й квітів, симетричність композиції підкреслюють парубки або дружки з обох боків центральної постаті – сакралізованої в даному обрядодійстві особи – цариці, княгині Врожаю. Звернімо також увагу на те, що Перегеня оперезана червоними поясами […] Можемо припустити, що в старовину Перегеню (чи Берегиню) супроводжували вершники, або її саму везли на коні, як це є зображено на багатьох рушниках» 57.
Про критичне ставлення фахівців до «зображення берегині на рушниках» ішлося вище. Додам лише один визначальний для оцінювання такого типу тексту нюанс: якщо автор використовує праці попередників, перекручуючи їхні інтерпретації й оцінки досліджуваних ними явищ, приписуючи їм власні думки, про жодну наукову цінність не може бути й мови. Тож тексти Г. Лозко можуть розглядатися як «священні» в рамках антропологічного дослідження неорелігії чи субкультури «рідновірства», однак тут абсолютно не йдеться про науковість їхнього контенту. І вже «дрібниці»: чим підкріплені подібні думки авторки, де наукові інтерпретації (а не поетичні описи «давньої богині берегині»), де фаховий аналіз джерел тощо? Усього цього немає, а отже, текст не заслуговує на увагу й сприйняття як серйозна академічна праця.
Завершуючи розгляд питання, я все ж повернулася до словників, щоб перевірити саму себе й побачити (або не побачити) в них «берегиню». Найбільші очікування покладалися на повний багатотомний академічний словник старослов’янської мови, що почав видаватися в Празі у 1958 році58. Утім, і в ньому я не побачила хоча б щось про «берегиню». А ось уже академічний багатотомний «Словник української мови» (том 1, 1970 р.) визначає «берегиню» як «русалку» з ремаркою «діалектне»:
«Берегині, і, жін., діал. Русалка. Численні фантастичні істоти, якими східні слов’яни
Там само.
Там само.
Slovník jazyka staroslověnského. Lexicon linguae palaeoslovenicae / Hlavní redaktor Josef Kurz. Vyd. 1. Imprint. – Praha: Nakl. Československé akademie věd, 1958.
