О. Бріциної, полягає в тому, що «за умов панування атеїстичної ідеології, коли знайомство не лише з писаними канонічними текстами, а й з усними проповідями священиків було вкрай обмежене, народна релігія у свідомості багатьох людей ставала джерелом духовних знань та уявлень. У текстах, відтворюваних представниками цих декількох поколінь, які не відвідували церкви і не читали Святого Письма, проте вважали себе віруючими, найяскравіше нині виявляються особливості народної релігії»126. До слів дослідниці додам лише, що велика частина моїх респондентів, які вважали себе «віруючими» або ж жартома окреслювали власну релігійну ідентичність як «православний атеїст», одночасно із вірою в Бога та слідуванням певним релігійним ритуалам також зверталися за потреби до шептух, вірили в магію, порчу, існування відьом, повернення небіжчиків тощо. І незалежно від того, які термінологічні рамки й відповідні методологічні прийоми ми обираємо під час дослідження такого строкатого еклектичного явища, як жива (народна) релігійність, та його співвідношення з нижчою міфологією, важливо бути свідомими того, що релігія не віддільна від інших культурних практик. Релігійний досвід, іншими словами – досвід переживання сакрального, глибоко інтегрований у культуру носія традиції, у його побут та повсякдення, у систему ритуалів, вірувань, норм та заборон, яка обрамляє життя. Саме тому я вважаю за доцільне розглядати нижчу міфологію комплексно, як одну зі складових тієї частини людського досвіду, яку можна визначити як «релігійність, що переживається».
Підсумовуючи цей доволі строкатий за змістом розділ, наголошу на важливості розуміння того, що не існує жодного достатньо повного і, головне, «нашого внутрішнього» джерела, яке б представляло саму дохристиянську традицію і яке можна було б визнати цілком надійним та адекватним відтворюваному змісту. Деякі літописи збереглися лише в одному списку, а деякі мають десяток копій. Помилкою було б думати, що давньоруські літописи та хроніки відображають власне актуальний фольклор чи міфологію того часу, коли вони писалися, або попередніх епох. Перші хроністи були книжниками й наслідували візантійську книжну традицію – вони конструювали історичну концепцію, створюючи власний фольклор, актуальний на той період розвитку середньовічної держави. Поступово окремі записи хронік, сказання, повчання, тексти інших жанрів об’єднувались у великі літописні зводи. Вони мали різних авторів, були неоднаковими за стилем викладу й характером інформації, але завжди несли на собі відбиток поглядів їхніх укладачів. Останні не тільки редагували своїх попередників, а й доповнювали існуючі зразки новими фактами, скорочували або вилучали певну інформацію, осучаснювали виклад згідно з нагальними «замовленнями» середньовічної князівської влади. Важливо також усвідомлювати очевидне: давньоруська книжність, навіть у її апокрифічних варіантах, була, безумовно, християнською (християнство у його візантійському, східному вигляді).
Бріцина О. Народна релігія українців… – С. 40.
