розглядали як імена загальнослов’янських богів131. Крім того, вони брали різні імена та назви, що зустрічалися в приказках, замовляннях, пісенних рефренах, і домислювали на їхній основі нечіткий міфологічний образ132. На жаль, витвори «кабінетної міфології» першої половини XIX ст. і сьогодні продовжують жити у низці псевдонаукових та популярних видань.
Окремим етапом розвитку міфологічних студій у Російській імперії можна вважати діяльність видатного українського вченого і громадського діяча М. Костомарова. Його праця «Слов’янська міфологія»133, опублікована в 1846 р., присвячена дослідженню вищої міфології слов’ян. Учений був переконаний, що слов’янська міфологія єдина – принаймні у східних і західних слов’ян. А персонажів нижчої міфології (домовиків і русалок) він вважав давніми богами, яким приносили жертви, трансформованими під впливом християнства у дрібних духів.
Приблизно з середини XIX ст. дослідники у своїх працях починають звертатися до «живого» етнографічного матеріалу, тобто вивчати не давньослов’янських божеств, а сучасну їм сільську традицію. Такі дослідження були започатковані на тих українських землях, що входили до Австро-Угорської імперії, і здійснювалися в університетських осередках, передусім польськими етнографами. Так, праця Л. Голембйовського134, вперше видана в 1830 р., містить матеріал із культури карпатських гуцулів, мешканців Поділля та Підляшшя. Цінними є фіксації оповідей із нижчої міфології: автор описує вірування в літавця, «ходячих» мерців та душі померлих нехрещених дітей135.
З-поміж українських збирачів першими на Західній Україні почали досліджувати давню слов’янську міфологію та сучасну їм народну духовну культуру члени «Руської трійці» (1830—1840 рр.). Дослідженню слов’янської міфології була присвячена праця Я. Головацького136, у якій він досить скептично постулював, що слов’янські легенди не могли скластися в систему, як грецька чи римська міфологія137. Зібравши міфи різних слов’янських народів про вищі божества, він, щоправда, як джерела використовував переважно сумнівні праці попередників, які описували богів, невідомих за писемними чи археологічними джерелами. Інший член «Руської трійці», І. Вагилевич, займався етнографічним вивченням міфологічних вірувань та уявлень слов’ян загалом і українців зокрема. У праці «Слов’янська демонологія» та неопублікованих польових щоденниках (які він писав на суміші польської, латини й «руської» мови)138 дослідник зробив одну з перших спроб систематизації міфологічних персонажів. Унаслідок власної збирацької роботи в Галичині та в Карпатах він розділив вірування в надприродних істот на три групи: людська демонологія, стихійна демонологія, символічна демонологія139. До цих груп включено як персонажів селянських вірувань, так і –
Токарев С. А. Религия в истории народов мира. – М., 1986. – С. 208.
Виноградова Л. Н. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция… – С. 7.
Костомаров М. Славянская мифология // Слов’янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К., 1994. – С. 201—256.
Gołębiowski Ł. Lud polski, jego zwyczaje, zabobony. – Lwów, 1884. – 131 s.
Там само. – S. 138—139.
Головацький Я. Ф. Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія // Українські традиції / Упорядкув., передмова О. В. Ковалевського. – Харків, 2004. – С. 87—127.
Там само. – С. 87.
Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника, відділ рукописів. Ф. 19. Вагилевич І. – Спр. № 39. – П. 9. «Demonologia słowiańska». Матеріали, зібрані І. Вагилевичем. – 46 арк. + 28 а.
Там само. – Арк. 4.
