обрядами. Це значення термін «двовірець» зберігав упродовж усієї середньовічної епохи, причому поняття «двовір’я» тлумачиться ширше – як нетвердість, сумніви у вірі взагалі, слідування «кривій», а не правій вірі97. Пізніше «двоеверно живущими» називали християн, що водночас зберігали відданість дохристиянським культам98. Однак, як справедливо зазначає О. Панченко, це ортодоксально-догматичний погляд на проблему «народної релігії», він висловлювався освіченим християнином і належав до початкової епохи середньовічного руського православ’я99. На думку О. Мусіна, чіткого визначення поняття «двовір’я» давньоруські книжники не давали взагалі. Учений підкреслює саме книжний характер розуміння того релігійного процесу, що відбувався на Русі. І це розуміння виникло й розвинулося серед єпископату та чернецтва як найбільш освіченої частини Церкви100.
Подібно й археолог Н. Хамайко дійшла висновку, що термін «двовір’я» відбиває лише розширене розуміння його поняття церковними книжниками післямонгольського періоду, що пов’язано з поступовою втратою язичництвом давньоруського означення «поганство», «ідоложертвування» і зарахуванням його до розряду альтернативної віри101. Вона зазначає, що термін «двовір’я», що використовувався болгарськими книжниками як калька для позначення понять на зразок «розрізнятися» або «сумнів», «невизначеність», «двозначність», у давньоруській літературі набув іншого змісту. У другій половині XI – першій половині XII ст. його було застосовано у значенні «хиткості, нетвердості православної віри» відносно католицизму. І лише наприкінці XIII – у першій половині XIV ст. термін «двовір’я» вперше було використано для позначення співіснування язичництва та християнства анонімним редактором під час реконструкції втраченої частини «Слова деякого Христолюбця». Н. Хамайко підсумовує, що це повчання набуло популярності й копіювалося в різноманітних церковних збірках, звідки цей термін був запозичений у значенні «поєднання християнства і язичництва» дослідниками східнослов’янських вірувань другої половини XIX – початку XX ст. і вже від них успадкований сучасною науковою думкою102. Істотною проблемою у дослідженнях цього питання є також те, що представники різних наукових шкіл радянської доби, такі як, наприклад, археолог Б. Рибаков та семіотик Б. Успенський, були схильні спиратися на фольклорні матеріали XIX – початку XX ст. для «реконструкції» релігійного світогляду населення середньовічної Русі. При цьому вони вільно змішували етнографічні дані, мистецтво та середньовічні джерела103.
Ця тенденція змінилася в 1980-х роках у зв’язку з формуванням етнолінгвістичної школи М. Толстого, який, зокрема, засновував свої гіпотези на емпіричних етнографічних матеріалах і критично ставився до реконструкцій «язичницьких божеств» за цими матеріалами. Так, досліджуючи джерела духовної культури
Петрухин В. Я. «Боги и бесы» русского Средневековья: Род, Рожаницы и проблема древнерусского двоеверия // Славянский и балканский фольклор. Народная демонология. – М., 2000. – С. 335.
Панченко А. А. Исследования в области… – С. 20.
Там само. – С. 21.
Мусин А. Е. К характеристике русского средневекового мировоззрения (Проблема «двоеверия»: методологический аспект) // Реконструкция древних верований: источники, метод, цель. Сборник научных трудов. – СПб., 1991. – С. 206.
Хамайко Н. Древнерусское «
Хамайко Н. Походження давньоруського терміну «двовір’я»… – С. 26. Пор. також аналіз цього джерела, здійснений Stella Rock: Rock Stella. Popular Religion in Russia… – Р. 17—26.
Левин Ив. Двоеверие и народная религия… – С. 21.
