Ти помітиш, як прибуватиме сила.
Дякую, бабусю!
Спочатку була перукарня. Завитки, голова під «баняком» сушки, лак… Вищипування брів, маска, накладання косметики. Стільки пензлів та кольорів ще ніколи не торкалося її обличчя. Кажуть, краса потребує жертв. Здається, Соломія вперше збагнула цю фразу. Вона відчинила двері надвір і набрала повні легені повітря: «Як свіжо і гарно!»
Сьогодні не можна ховатися від світу під парасолю! За Соломією оглядалися. Вона йшла вулицею, як довгим кольоровим коридором, розтоптуючи вчорашні калюжі, що поховалися у пригорщі асфальту. Тоненькі каблучки відштовхувалися від землі приглушеним поцокуванням. Теплий вітер розхитував свіжозавитими кучерями, пробирався крізь коротку тоненьку прозірчасту крепдешинову суконку в бузкові букетики, що тісно прилягала до талії. Соломіїн погляд заплутувався в очах перехожих. Перехожі заплутувалися у лабіринтах дверей крамниць та кав’ярень. Кольорова гама ще не цілком згаслого літа і щойно народженої осені сипала під ноги поодинокі жовтуваті листки клена. З обох боків пішохідної зони волого всміхалися яскраво-золоті чорнобривці. Яким теплим може бути життя!
Крамниці світилися сліпучим світлом, хоча день ще не згас сонцем. Блузку! Звісно, нову дорогу блузку! «Ніколи не шкодуй собі. На тобі зекономлять інші!» Дякую, бабусю!
Заглядання поміж вішаки, оцінювання самої себе у зіницях дзеркала, нехтування часу, за яким ніколи не шкодуватимеш. Хіба вона могла пройти повз темно-вишневу суконку на тоненьких бретельках – нізащо! Сукня гарно підкреслювала талію і тільки ледь-ледь сягала колін. Вона ідеально пасувала до нових італійських «човників», куплених з Оксаною у Криму. «Оксана має рацію: треба більше думати про себе».
Здається, трохи розвіялася. Залишилася тільки кав’ярня, і тоді «культурна програма» на сьогоднішній день начебто виконана.
Кава… То тільки перший ковток гіркий. До другого звикаєш.
– Ого! Нарешті бачу Соломійку справжньою жінкою. Так би щодня!
– Твоя школа. Зарплатні вистачить тільки на перукарню. Проте… я вже безробітна.
– Ти? – В Оксани відвисла щелепа.
Соломія розповідала Оксані так, начебто все відбулося з кимсь чужим. Оксана німіла.
– Як я раніше не докумекала, що вона хоче на моє місце? – Соломія дивилася в Оксанині великі очі, не чекаючи відповіді. – Хоча б десь колись при розмові.
– Не наважилася. Ти їй багато допомогла, – Оксана поклала свою руку на Соломіїну. – Ти сильніша від неї, і вона це розуміла. Наталка прагнула більшого, та то не було волею долі. Їй бракувало саме такого штриха!
– Це ще не все. Андрій узяв для неї позичку. Заклав у банк наш будинок. Без мого підпису! Як він домовився?! Уявляю, якби мені було щось треба.
– Ото гультіпака! Він збожеволів! А якщо Наталка не поверне грошей? – кліпала очима Оксана.
Соломія знизала плечима:
– …Якби ти чула, що
