завгодно. Коли водій висадив тебе й ти собі гепнулася, у тебе були ключі, тож якби повз проходив якийсь збоченець, лише Бог знає, що той міг би тобі заподіяти. Цілий вечір я чекала на тебе на сходинках будинку. Мов та неборачка. На щастя, твої сусіди впізнали мене й не прогнали геть. Бачила, як ти завалилася біля входу – боляче було дивитися на це. Важко спостерігати за тобою, коли ти в такому стані, Тельмо. Я вже кілька днів поспіль стежу за тобою. Боюся за тебе: ти змарніла, літрами п’єш вино, худнеш на очах. Знаю, що ти цілими днями сидиш у лікарні. Спочатку я собі думала: ти стільки всього робиш заради сина, і це прекрасно. Але ти занедбала себе – усі це бачать. І ніхто не виграє від того, що ти помалу заженеш себе в могилу. От кинеш усе напризволяще – де тоді Луї знайде сили боротися, як ти вважаєш?
– До біса, мамо, ти не розумієш: не прокинеться він уже ніколи! З чим мені боротися? Я здатна боротися, коли переді мною стоїть ворог. А тут – нікого! Вони перервали терапію, але нічого не сталося, чорт забирай! Нічогісінько! Ти хоча б тямиш, до чого я веду? Якщо за місяць нічого не станеться з його мозком, вони все припинять. Відключать його. Кінець. Гаплик. Мені й самій уже гаплик. Подивися на мене, що ти бачиш? Ти ж сама сказала: самотнє нещастячко. Порожнє місце.
Мама підійшла до мене. Сіла на диван зовсім близько. Поклала руку на плече. Либонь, упродовж останніх десяти років ми зовсім не торкалися одна одної. Мимоволі я подалася назад, але не відкинула її руки.
– Неправда. Це не так. Ти варта значно більшого, ніж тобі здається. Та хіба ж ти це розумієш? Тобі треба вийти з пастки самозаперечення, до якої сама себе загнала. Я тут, поруч із тобою. Луї теж тут, а лікарі не брешуть. Вони й надалі наглядають за нашим хлопчиком, тож надія є. Тельмо, ти сильна жінка. Давно тобі цього не казала, але я пишаюся тобою. Ти стала справжньою жінкою.
– Фігня це все.
– Перестань, чорт забирай, у мене є своя голова! Ти не спроможна читати мої думки, тож дозволь мені висловитися. До наступного розпорядження оселяюся в тебе.
Підхоплююся, обурена їдкою тирадою.
– Про це не може й бути мови!
– Мене не цікавить твоя думка. Я вже виготовила зв’язку ключів, поки ти спала.
Мені забракло сил боротися далі. Тільки не зараз. Хай уже буде, як є, а я знову лягаю на диван. Мати встає, і мене заколисує гурчання порохотяга. Ось мені знову так само тринадцять років. І так болить голова…
Того дня, вперше після аварії, я не відвідала Луї. Проспала цілісіньку днину. А коли прокинулася, мама вже поралася на кухні, звідки долітав знайомий запах. Аромат Півдня.
Моя мати походить із південного сходу Франції, і хоча жили ми з нею в Парижі, проте частенько навідувалися під час канікул на варське узбережжя до тітоньки Одилії, що померла п’ять років тому. Сестри Одетта й Одилія (ото вигадали!) й справді були нерозлийвода. Близнючки. Я обожнювала тітоньку Одилію: вона завжди готувала смачні страви. На святкову вечерю 14 липня15 нам подавали суп із базиліком, а потім ми спускалися зі старовинної частини міста Єра в центр, аби подивитися на феєрверки, а в роті лишався овочевий присмак.
День взяття Бастилії, національне свято французів.
