що вони змушені будуть припинити штучно підтримувати життя мого сина. Якщо за місяць вони визнають, що надії на неврологічне відновлення більше немає, то приймуть рішення не завдавати зайвих страждань, не будуть мучити його, це було б нерозумно, недостойно. А тоді апаратуру буде відключено. Місяць. Довгий місяць. Коротенький місяць. Але не все ще втрачено. «Мужності. Терпіння». Я подякувала, він востаннє запитав мене, чи погоджуюсь із їхнім рішенням, і я відповіла: «Так, звичайно».
З лікарні вийшла як уві сні. І раптом чітко почула свист, що його впізнаю посеред тисячі. Свист ковбоя, різкий посвист чабана, яким він кличе свою отару – завжди його ненавиділа. Я повернулася і побачила її: вона стояла й підпирала кулаком стегно, втопивши в мене важкий погляд. Моя мати. Ні, тільки не це. Тільки не сьогодні ввечері. Цього вечора й поготів.
Удала, ніби не бачу її та прискорила ходу. Свист пролунав разів десять, вона кликала мене, як дворняжку якусь. Я спіймала таксі та вмостилася в седан із затемненими вікнами. Вона бігла до мене, розмахуючи руками (мамі минуло 60 років, і вона пашіла здоров’ям). Я ще не визначилася, куди їхати, але не хотілося повертатися додому. Вказала водієві адресу якогось ресторану. В останню хвилину знічев’я вирішила відзначити останній місяць життя мого сина в закладі одного з зіркових шеф-кухарів. Краще не згадувати те, що відбулося того вечора, бо вперше в житті мені довелося стикнутися з відмовою з боку офіціанта. Коли я замовила вже третю пляшку дорожезного вина, мене ввічливо попросили розплатитися та їхати додому. Я сприйняла це як надзвичайну образу. Мої спогади досить розпливчасті, але здається, мене таки спровадили звідти, а сама я повечеряла за рахунок закладу – їм простіше було позбутися п’янюжки, аніж влаштовувати скандал у вишуканій ресторанній атмосфері.
Зловити таксі, аби повернутися додому, мені вдалось не одразу. Кілька автівок зупинилося, але ніхто не наважувався підвезти, зважаючи на мій стан. Та, врешті-решт, благородний лицар, якому так личило лагідне ім’я Мамаду14, підкинув мене додому, висадивши біля дверей мого будинку.
– З вами точно все гаразд, ви впевнені, прошу пані?
– Звичайно, все чудово, пане таксисте.
Машина від’їхала, а я безсило опустилася на підлогу за першими дверима, між домофоном та електрозамком.
6. День 30-й. Чини опір
Я прокинулась у власному ліжку. Голова, здавалося, ось-ось вибухне, хотілося виблювати й сховатися в мишачу нірку, я почала помалу пригадувати події попереднього дня. Мене охопив нестерпний сором. Сподіваюся, що не спіткала вчора жодного сусіда, аж раптом уторопала, що й гадки бісової не мала, яким чином мені вдалося піднятись у власну квартиру. Мої пригоди завершилися біля входу в наш дім – здається, усе відбувалося саме так, проте мушу визнати: мої думки плуталися. Я повільно піднялася з ліжка. В голові паморочилося. Вдалося зробити кілька кроків, виповзти зі своєї кімнати
Друга частина імені Mamadou схожа на слово «doux», що означає французькою «лагідний, солодкий».
