Здавалося, високі прибережні пагорби виростають просто з води. Завдовжки озеро сягало приблизно трьох миль, а завширшки – півмилі. На південь воно поступово вужчало. З північного боку над ним бовваніла самотня гора.
Це місце вражало своєю величавою безлюдністю і тишею. Куди не кинь оком – усюди дзеркало води і синява неба над ним. Суцільним зеленим покривом розляглися хвойні ліси – їхня щільна стіна цілком ховала береги: не було видно ані галявки. Навіть над водою звисало широке густе віття, пробиваючись до світла, – ліс і тут почувався переможцем. Рука людини ще не нівечила цього первісного куточка, що купався в сонячних променях.
– Яка краса! Сам очищаєшся, поглянувши на це! – неголосно вигукнув Звіробій, захоплено оглядаючи околиці. – Гадаю, сокира індіанця не зачепила тут жодного дерева… Як тихо! А проте… Тобі не здається, Непосидо, що ген посеред озера щось темніє? На острів це не схоже, а для човна завелике…
– Дженджики-гострослови, офіцери з форту, прозвали те, що ти бачиш, приятелю, Замком Водяного Щура. Старий Том лютує, коли чує цю назву, яка, втім, якнайкраще відповідає його вдачі і способу життя. Це головне житло старого – Гаттер роками сидить там сиднем; але є ще одне – плавуче, на якому він курсує озером. Усі називають його ковчегом.
– Щось не видно ні Ноя, ні ковчега, – зауважив мисливець, посміхнувшись.
– Мабуть, плаває вздовж південного берега або стоїть на якорі в якійсь із заток, – сказав Марч. – Ну, в дорогу, друже! Наша пірога вже похитується на воді, тож пара таких веслярів, як ми, за чверть години домчить на ній до мети.
Звіробій поскладав зброю та дорожні речі до човна, сам умостився на носі. Непосида сів на кормі. Пірога, гнана неквапливими, але мірними ударами весел, рушила дзеркальною гладінню до Замка Водяного Щура – житла Тома Гаттера.
Обігнувши мис, парубки неодноразово припиняли веслувати, щоб помилуватися озером. Звідси відкривався його протилежний берег із пагорбами, порослими густим лісом. Обриси заток стали ще химернішими; далеко на південь простяглася долина, якої раніше не було видно.
– З давніх-давен ця земля і це озеро належали індіанцям, – зітхнув Натаніель. – А тепер? Хто власник цієї краси?
– Ніби ти не знаєш, хлопче, – пробурчав Непосида з іронічним смішком. – Британська корона… Проте його величність так далеко звідси, що ніколи не потривожить старого Гаттера, який вважає себе господарем озера і володітиме ним, доки живий. Том не скваттер, адже він не має землі.
– Мимоволі позаздриш Плавучому Томові, він що день Божий бачить таку красу.
– То одружися з Гетті Гаттер – і справу зроблено! – розвеселився Марч. – Можу присягнутися – заради цього старий поступиться тобі всією дичиною, яку ти захочеш підстрелити на відстані п’яти миль від озера… Гетті – миле дівча, хоч і дивакувате. Зате успадкуєш половину добра Плавучого Тома.
– А як
