розумна. Згодом Пол розповість йому, що Дейв Котейн був у п’ятірці найкращих випускників свого курсу в університеті й міг би працювати в низці престижних нью-йоркських або вашингтонських фірм.
– Дозвольте продовжити екскурсію, – сказав Пол. – У вас із Дейвом ще буде чимало можливостей познайомитися ближче, й у ваших дружин теж.
– Чудово. Ви маєте дітей? – запитав Кевін.
– Ще ні, але скоро матимемо, – відповів Дейв і додав: – Ми з Нормою приблизно на тому ж етапі, що й ви з Міріам.
Кевін почав усміхатись, а тоді йому подумалося: як дивно, що вони обізнані і з його особистим життям.
Пол угадав цю його думку.
– Ми вивчаємо всі відомості про потенційних партнерів, – сказав він, – тож не дивуйтеся, що ми вже так багато про вас знаємо.
– У вас тут, сподіваюся, не філія ЦРУ?
Дейв і Пол перезирнулися й засміялися.
– Коли Пол і містер Мільтон розглядали мою кандидатуру, я почувався так само.
– Поговоримо згодом, – сказав Пол, і вони з Кевіном пішли до юридичної бібліотеки.
Тутешня юридична бібліотека була вдвічі більша, ніж у «Бойл, Карлтон і Сесслер», і повністю актуалізована. Там стояв комп’ютер – як пояснив Пол Сколфілд, із доступом до поліційної документації, навіть федеральної, – а також центральна ЕОМ з доступом до прецедентних справ і розслідувальної інформації, завдяки яким можна було розуміти та вивчати поліційні звіти та дані судових експертиз. Одна з секретарок сиділа за клавіатурою та вводила нову інформацію, надану одним із приватних слідчих фірми.
– Венді, це Кевін Тейлор, наш новий молодший партнер. Кевіне, це Венді Аллан.
Секретарка розвернулася, і Кевін знову мимоволі вразився прекрасним обличчям і фігурою. Судячи з вигляду, Венді Аллан було двадцять два чи двадцять три роки. Вона мала волосся персикового кольору, вкладене кількома м’якими шарами, а над чолом – розпушений чубчик. Коли вона всміхнулася, її каштаново-карі очі пояснішали.
– Здрастуйте.
– Добридень.
– Венді працюватиме і вашою секретаркою, і Дейвовою, доки ми не знайдемо ще одну, – пояснив Сколфілд.
Від думки, що в нього скоро буде власна секретарка, Кевін усміхнувся самому собі.
– З нетерпінням чекаю на можливість попрацювати з вами, містере Тейлор.
– Навзаєм.
– Нам варто знайти Теда, – прошепотів Пол. – Я щойно згадав, що йому сьогодні по обіді треба взяти письмове свідчення.
– О, звісно.
Він вийшов слідом за Полом, озирнувшись один раз заради усмішки, яка ще не зникла з обличчя Венді Аллан.
– Як ви не забуваєте про роботу в оточенні таких гарних жінок? – напівжартома запитав Кевін.
Пол зупинився й повернувся до нього.
– Венді та Даяна гарні, Елейн і Карла, як ви побачите, теж, але всі вони – ще й першокласні секретарки, – усміхнувся Пол
