пацієнтів до лікарні лише тоді, коли не було іншої ради. Не тільки тому, що вдома їх краще доглядали, але й тому, що там було безпечніше від заразних хвороб, які часто бушували в державних лікарнях.
Наслідком цього став частий ужиток Броєрового двокінного фіакра – фактично пересувного кабінету, добре спорядженого найсвіжішими медичними журналами та довідниками. Кілька тижнів тому доктор запросив Зіґмунда Фройда – молодого колегу – провести з ним весь робочий день. Напевно, помилився! Молодик мав вибрати медичну спеціалізацію, а цей день міг відлякати його від терапевтичної практики. Таж, згідно з Фройдовими підрахунками, Броєр їздив у фіакрі шість годин!
Нарешті, відвідавши сімох пацієнтів, у тому числі трьох невиліковно хворих, Броєр упорався з усією денною роботою, і Фішманн повернув був до кафе «Ґрінштайдль». Там доктор зазвичай пив каву в товаристві лікарів і науковців, які ось уже п’ятнадцять років щовечора засідали за один і той самий Stammtisc[32] – великий стіл, зарезервований у найзатишнішому кутку зали.
Але цього вечора Броєр змінив усталений порядок.
– Відвезіть мене додому, Фішманне. Я промок і втомився, мені не до кафе.
Спершись потилицею на спинку чорного шкіряного сидіння, він заплющив очі. Цей виснажливий день погано почався: о четвертій ранку Броєр прокинувся від кошмару й уже не зміг заснути. Вранці випав напружений графік роботи – десять викликів на адреси й дев’ять візитів у кабінеті. Ще кілька пацієнтів після обіду, а тоді збудлива, але заразом і стомлива розмова з Лу Саломе.
А тепер доктор сам себе не тямив. У голову підступно пролізли мрії про Берту: оце б узяти її попід руку та й прогулятися на теплому осонні, якнайдалі від крижаної сірої віденської сльоти… Та невдовзі втрутилися геть негармонійні о́брази: зруйнований шлюб, покинуті діти, а тим часом він сам назавжди відпливає звідси, щоб разом із Бертою почати нове життя в Америці. Такі думки невідчепно переслідували Броєра. Ненависні, вони відбирали спокій. Зовсім чужі, вони були як нездійсненні, так і небажані. Проте доктор гостинно впускав їх; єдина альтернатива – викинути з думки Берту – видавалася немислимою.
Фіакр гуркотів на дощаному мості через річку Відень. Броєр споглядав пішоходів, що поспішали додому з роботи, – переважною більшістю чоловіків. Кожен із них мав чорну парасольку й був убраний десь так, як і сам доктор: чорне пальто, оторочене хутром, білі рукавички та чорний циліндр. Раптом в око впала знайома постать. Невисокий простоволосий чоловік із плеканою борідкою обганяв усіх, неначе прагнув перемогти в перегонах. Оця сягниста хода – її всюди розпізнаєш! Не раз і не два у віденських лісах Броєр силкувався не відставати від цих замашистих ніг, які сповільнювалися тільки задля пошуку Herrenpilze[33] – великих пікантних грибів, які росли серед коріння чорних ялин.
Попросивши Фішманна під’їхати до тротуару, Броєр
Стіл для завсідних клієнтів (
