би щиро попрощатися з ним. Ніколи не звикну до того, що мої пацієнти вмирають.
– Сподіваюся, ніхто з нас не звикне, – зітхнув Фройд. – Надія конче потрібна, а хто, як не ми, може її підтримувати? Як на мене, це найважче в роботі лікаря. Іноді мене бере великий сумнів у тому, що я можу впоратися з таким завданням. Смерть могутня, а наші методи лікування недолугі, особливо в неврології. Слава Богу, в мене вже закінчуються лікарняні чергування. А ця одержимість локалізацією осередку хвороби просто-таки непристойна. Ти б почув, як завзято сьогодні на обході Вестфаль[35] і Маєр[36] сперечалися про точне розміщення ракової пухлини в мозку. І то при хворому! – Але… – затнувся він. – Та чи мені таке казати? Лише півроку тому я, працюючи в невропатологічній лабораторії, дуже тішився, коли туди прислали мозок дитини. Ще б пак, я ж міг би тріумфувати, точно визначивши місце патології! Мабуть, я стаю надто вже цинічним, зате утверджуюся в переконанні, що наші диспути про локалізацію напускають туману на істинну правду: пацієнти вмирають, а ми, лікарі, безсилі.
– Іще одне, Зіґу. Шкода, що учні таких лікарів, як Вестфаль, ніколи не навчаться утішати приречених померти.
Два приятелі їхали в тиші, фіакр вигойдувався під сильним вітром. Знову пустився дощ, і краплі торохтіли об дах. Броєр хотів був щось порадити своєму молодому супутникові, але, знаючи його вразливість, завагався – добирав слова.
– Зіґу, дозволь щось тобі сказати. Я знаю, як пригноблює тебе ця неминуча лікарська практика. Хоч-не-хоч, а сприймеш її як поразку, як вимушену згоду на гіршу долю. Учора в кафе я не міг не підслухати, як ти осуджуєш Брюке і за відмову посприяти тобі, і за пораду відмовитися від амбіцій на університетську кар’єру. Але не звинувачуй його! Я ж то знаю, що він високо цінує тебе. З вуст самого Брюке я почув, що ти найкращий із усіх його учнів.
– То чого б йому та не посприяти мені?
– В чому, Зіґу? В тому, щоб обійняти посаду Екснера[37] чи Фляйшля[38], якщо котрийсь із них колись та й піде на відпочинок? У тому, щоб заробляти сто гульденів за рік? Ось щодо грошей Брюке таки правий! Дослідницька робота – це для багачів. Ти не зможеш прожити на таку стипендію. А як ти підтримуватимеш батьків? Десять років ти не дозволятимеш собі одружитися. Нехай Брюке й не дуже делікатний, але він мав рацію, сказавши, що твій єдиний шанс провадити дослідження полягає в тому, щоб оженитися з великим посагом. Не Брюке, а ти сам визначив своє майбутнє півроку тому, освідчившись Марті й знаючи, що вона без посагу.
Перш ніж відповісти, Фройд на мить заплющив очі.
– Твої слова мене ранять, Йозефе. Я завжди відчував, що ти не схвалюєш мого вибору нареченої.
Броєр знав, як важко Фройду говорити начистоту з ним – старшим на шістнадцять років і не тільки приятелем, а й учителем, батьком, старшим братом. Він торкнувся Фройдової руки.
– Це не так, Зіґу! Зовсім не так! Ми розійшлися в думці лише про міру часу. Я вважаю, що перед тобою
Карл Фрідріх Отто Вестфаль (1833–1890) – німецький невролог і психіатр.
Австрійський медик, на 1882 рік працював у Віденській лікарні загального профілю.
Зіґмунд Екснер-Ервартен (1846–1926) – австрійський фізіолог.
Ернст Фляйшль фон Марксов (1846–1891) – австрійський фізіолог і винахідник.
