нічого спільного з університетом. І ми обидва знаємо, що річ не тільки в грошах. З кожним днем антисеміти дедалі набридливіші. Ти читав статтю в сьогоднішньому ранковому випуску «Ноє фрає пресе» про братчиків-антисемітів, що вриваються на лекції й виволікають євреїв із аудиторій? Ці молодчики вже стали погрожувати, що зриватимуть усі заняття, які провадять професори-євреї. А чи заглядав ти у вчорашню «Пресе»? Чи бачив статтю про те, як у Галичині судили єврея, звинуваченого в ритуальному вбивстві християнської дитини? Судочинці всерйоз стверджували, що він потребував християнської крові на тісто для маци! Ти можеш у таке повірити? Маємо тисяча вісімсот вісімдесят другий рік, а цьому неподобству нема кінця-краю! Це печерні люди – дикуни, покриті тонесенькою поливою християнства. Тому-то в тебе як науковця немає майбутнього! Звичайно, сам Брюке відмежовується від таких забобонів, але хто знає, що там у нього в голові? Я знаю одне, і то твердо. У приватній розмові зі мною Брюке сказав, що зрештою антисемітизм зруйнує твою університетську кар’єру.
– Але ж моє призначення – це дослідницька робота, Йозефе. Я не такий здібний, як ти, до лікарської практики. Весь Відень знає про твою інтуїцію в діагностуванні. Я не маю такого хисту. До кінця своїх днів залишатимусь лікарчуком – Пегасом, запряженим до плуга!
– Зіґу, серед усіх моїх навичок немає такої, якої я не зміг би передати тобі.
Відкинувшись на спинку сидіння, Фройд сховався від світла свічки. Був радий темряві. Ніколи не бував він такий відвертий – ні з Йозефом, ні з кимсь іншим, крім Марти, якій він день у день надсилав листи з описами своїх сокровенних думок і почуттів.
– Але, Зіґу, не зганяй злість на медицині. Ти таки цинік. Подивися на досягнення за останні двадцять років – навіть у неврології. Візьми до уваги параліч від отруєння свинцем, бромідний психоз і церебральний трихінельоз. Двадцять років тому це були незвідані таємниці. Наука розвивається повільно, але що десять років ми перемагаємо принаймні одну хворобу.
Запала тривала тиша. Її порушив Броєр.
– Краще б нам змінити тему. Хочу щось спитати тебе. Ти навчаєш багатьох студентів. Чи траплявся тобі російський студент із прізвищем Саломе, Женя Саломе?
– Женя Саломе? Мабуть, ні. А чому ти питаєш?
– Сьогодні мене навідала його сестра. Дивна була зустріч.
Фіакр проїхав браму будинку № 7 на вулиці Бекерштрасе й різко зупинився. Салон загойдався на масивних ресорах.
– Ось ми й на місці, Зіґу. Розповім тобі про це вже в домі.
Приятелі опинилися на показному подвір’ї шістнадцятого століття, вимощеному кругляком і оточеному високими, зарослими плющем стінами. На кожній із них понад відкритими арками, опертими на пишних пілястрах, височіли п’ять рядів великих склепистих вікон, кожне з яких поділялося дерев’яними рамами на дюжину віконечок. Коли двоє чоловіків наближалися до головного входу, портьє, завжди насторожі, глянув крізь скляне вічко у дверях
