в руки Господні». Хто посміє сказати, що це не різновид істини?
– Хто? – Ніцше теж звівся й походжав з одного боку стола, тоді як Броєр – з другого. – Хто посміє це сказати? – Зупинившись, він сперся рукою на спинку стільця й тицьнув пальцем у себе. – Я посмію!
«Він міг би, – подумав Броєр, – проповідувати з кафедри, напучувати паству, таж його батько був священик».
– До істини, – ствердив Ніцше, – ми йдемо завдяки невірі й скептицизму, а не дитячому прагненню, щоби щось було саме так, а не інакше! Намір вашого пацієнта віддатися в руки Господні – це не шлях до правди. Це просто дитяче прагнення, нічого більш! Це прагнення не вмирати й ссати вічно набряклий сосок, на який ми повісили ярлик зі словом «Бог»! Теорія походження видів по-науковому доводить, що еволюція зовсім не потребує Бога, хоча сам Дарвін не наважився зробити слушний висновок із цього доводу. Безумовно, ви мали б усвідомити, що ми створили Бога, а тепер гуртом убили Його.
Броєр відкинув свої аргументи, наче розпечений зливок. Не міг захищати теїзм. Ще в юності ставши вільнодумцем, він часто в суперечках з батьком і побожними вчителями стояв на тих самих засадах, на яких стоїть Ніцше. Сівши, Броєр повів мову примирливо, в м’якшому тоні, коли й Ніцше повернувся до свого стільця.
– Така жага до істини! Прошу пробачення, професоре Ніцше, за викличний тон, але ми умовилися говорити відверто. Ви говорите про істину благоговійно, немовби замінивши одну релігію іншою. Дозвольте мені зіграти роль адвоката диявола. Дозвольте спитати, звідки взялася така пристрасть, таке благоговіння перед істиною. Яка користь від цього моєму раковому хворому?
– Свята не сама істина, а її пошук – власної! Чи є на світі більші святощі, ніж самопізнання? Мої філософські праці, каже дехто, побудовано на піску, мої погляди безперервно змінюються. А проте є в мене сентенції, що стоять на граніті. Одна з них звучить так: «Стань самим собою». Звідки дізнаєшся, хто ти насправді, якщо не знайдеш істини?
– Але правда в тому, що моєму пацієнтові залишилося дуже мало жити. Чи варто пропонувати йому це самопізнання?
– Правильний вибір, остаточний вибір, – відповів Ніцше, – може розквітнути тільки під сонцем істини. Як же інакше?
Побачивши, що Ніцше може переконливо – й нескінченно – дискутувати в цій абстрактній сфері істини й вибору, Броєр вирішив, що треба спонукати його говорити конкретніше.
– Як бути моєму смертельно хворому пацієнтові? Який у нього діапазон вибору? А може, це його вибір – довіра Богові!
– У людини це не вибір. Ваш пацієнт не вибирав, а вхопився за ілюзію поза самим собою. Такий вибір, вибір чогось іншого, надприродного, завжди ослаблює людину й завжди здрібнює, зменшує її. Я люблю те, що робить нас більшими, ніж ми насправді!
– Поговорімо не про якусь абстрактну людину, – наполягав Броєр, – а про конкретну – в плоті
