багато. Але mademoiselle Hortense не дуже дозволяла, аби Естрельїта бавилась з тою, на її думку, «некультурною жінкою». І була це велика прикрість для Еcтрельїти. Бо вона любила простосердешну, ласкаву Гату. Крім того, Гата також, як і бабуся Северина, знала багато цікавого: веселих казок, пісень та різні приказки. І Естрельїта швидко навчилась від Гати приказкам, як «пече пекарж гоуски, ущіпує коуски, пекаржка му помага, ущіпуі оба два» або про горобця, що «сидить на даху» й «шиє боти зе гроху»186.
Естрельїту вчили тільки французької мови і тільки цією мовою з нею говорили, бо бабуня мріяла віддати її до кляштору «Sacré Coeur» в Парижі. Але від прислуги – а головно від баби Северини – дівчинка навчилась мови української. Польської привчилась від бабуниних приятельок, з якими пані Теофіла говорила тільки по-польськи. Російської мови не чула. Її не вживалося майже на селі, а в домі вдови по польському повстанцеві не було кому говорити нею.
Естрельїта досить швидко навчилась Марусиним пісням про «Дощик», «Огірочки» та «Журавочку». Сама ж навчила Марусю французьким пісням. Найліпше співалося обом дівчаткам:
«Frére Jaques, frére Jaques, dormez vous?..»187
І годинами виспівували рефрен пісні, що наслідує дзвони:
– Dinc-din-do!
Аж Северина крутила головою:
– Ач, розкумкалися, як жабки на дощ! А ну, гиля! На ставок, коли заманулось жабок удавати!
На Різдво – в цей день святкували Естрельїтині іменини188 – бабуня схотіла зробити внучці особливу радість. Запиталася, чого б собі бажала іменинниця? Що їй подарувати?
– Подаруйте мені, бабуне, Марусю! Най буде мені за сестричку! Але за «справжню!». Най живе у нас, най спить зі мною, най буде завжди у нас!..
Довелось докладно висвітлювати, хто така Маруся, де та як пізнала її. Покликано Северину, яка прийшла урочисто, з мережаною хусткою в руках і в новому шовковому очіпку. Зі всіх служащих у маєтку одна тільки Северина не цілувала руку пані дідички. Зате ніхто, крім пані дідички, не називав бабу Северця!
Результатом Естрельїтиного прохання було, що Маруся переселилася до «панського будинку», мешкала з Естрельїтою, вчилася французької мови, а Естрельїта дістала дозвіл вільно і без перешкод ходити до бабусі Северини…
І от стали «минулим»: Маруся, і бабуня Северина, і стара оселя… Зникло все, як сон…
Нині Естрельїта починала свій день не поцілунком бабуниної руки, що пахне «Violettes de Parme»189, а службою Божою в каплиці. Там, у бабуні, також була каплиця. Але Естрельїту водили на службу Божу тільки в неділю і у свята.
Замість нудних навчань mademoiselle Hortense – завжди усміхнені черниці оповідають прецікаві речі, яких, здається, ніколи не наслухаєшся. Показують баревні190 образи, на яких намальовано «все, що є на світі!»: звірі, птахи, квіти, рослини… і як Бог світ створив… і як Ісусик у печері народився та від лихого Ірода-царя тікав на ослику до Єгипту… далеко-далеко!
На
Тут авторка цитує польські прислів’я (імовірно, не зовсім точно) про пекаря «Piecze piekarz guski, uścipuje kuski / Piekarzka mu pomaga, uścipują obadwa» («Пече пекар гуски, відщипує шматки / Пекарка йому допомагає, відщипують обоє») та про горобця, який «szyje boty ze grochu» («шиє черевики з гороху»).
Тому святкували іменини Естрельїти на Різдво, що її наймення Естрелья – зоря – висвітлювало, що то значить зоря Бетлеємська, яка з’явилась при народженні Христовім, і це було також причиною, чому французь ка вихователька назвала дівчинку Noële, тобто «Різдво». Бо ж наймення «Наталена» на Україні, а може, й скрізь на світі, крім Півдня Франції і Еспанії – незнане. Означає-бо воно також Різдво, але й наймення святої, яка була пастушкою, вихованою чужими пастухами, бо рідний батько звелів її викинути чи втопити з досади, що народилася знов донька, а не син (Н. К.).
