додавала, як все те сказати в мові англійській та німецькій. Ці дві мови були дуже тяжкі. Але вихованки-англічанки – їх було п’ять – та американки, тих було вісім, сперечалися й казали, що, навпаки, англійська та німецька легкі мови, а тяжкі – французька, еспанська, італійська та латинська.
Була це дуже весела і цікава гра, дарма що це називалося «вченням»…
Естрельїта була ще дуже мала, тому до жодної класи не належала. Але коли хотіла, могла також бути у найменшій, першій, класі й могла також слухати разом з іншими вихованками.
Коли привезено її до кляштору й, переодягнену до темно-синього однострою з чорною попередницею, приведено її до класи, чекала на малу «новеньку» дивна несподіванка.
Сестра Анжеліка поставила перед «новенькою» найменшу доти вихованку кляштору, мексіканку Нієвес Гонзалес, семилітку. І всі не могли досить надивуватись подібності обох дівчаток. Та сама постава, риси обличчя, погляд, барва волосся, очей… Навіть «природній знак» – гніда плямка на підборіддю, збоку, у Естрельїти – справа, у Нієвес – зліва.
– Може, кревні? Віддалені, що ніколи раніш не бачились? Звідки ти, Естрельїто?
– Від нас… з дому!
Але де було те «від нас», то вже тяжко було висвітлити!
– У нас – все ліси! – висвітлювала Естрельїта. – Та ще багновиська… болота. А на них очеретів – сила! Туди не можна ходити, бо в печерах живуть гади. А в лісах – злі звірі. Великі! От такі! – показала руками. – Мають велетенські ікла, а самі – препогані! Немов чорні свині.
– Тапіри! – плеснула в долоні Нієвес. – Я знаю! А очерет – солодкий! Чи ж не так, чіка? – Естрельїта не знайшла слів на відповідь: так здивувалась, що та Нієвес знає її «справжнє», «для себе», наймення, бо ж таки ніхто їй не казав, що Естрельїта «для себе» зветься «чіка»!
А Нієвес вже висвітлювала сестрам:
– Вона – з Мексики, сестричко! Як я!.. Ось, бачите, – зраділа мексіканка, коли Естрельїта нарешті видобула зі себе слово й запиталася, звідки Нієвес знає, що вона зветься «чіка»?
– Бачите, і вдома її звали «чіка», як мене!
Черниці поміркували: мати ігуменя казала, що вуйко, який привіз дівчинку з дуже далека, говорив еспанською мовою. Дівчинка мала дуже багато наймень і прізвищ, як це звичайно буває у еспанців тільки. Хто ж може зватися Естрелья Кармен Альфонса Фернанда Наталена, як не еспанка? Але Еспанія близько, тільки за горами, у «двох кроках»! А вуйко казав, що привіз здалека! Тож дуже правдоподібно, що з Мексики! Чому ж тільки ця еспанська дитина не вміє по-еспанському? Знайшлося висвітлення й цьому. Дитина – сирота. Тож, певно, виховувала її французька вихователька – вона ж це і сама ствердила? Та доморода пістунка, індіянка! Дівчинка говорить такі дивні слова у «мові своєї пістунки», яких ніхто ніколи тут не чув. Вони не подібні на жодну відому мову! Напевно, то індіанська мова! Подивилися на документи Естрельїти: народжена в Бурґосі, народність – еспанська!.. Отже, не інакше – з Мексики.
Вуйко
