й красуня. Не промовили ані слова. Але доля сказала своє слово.
На другий день король прийшов раніш. Вирішив сказати дівчині-красуні, хто він є та запитати її, чи схоче розділити з ним трон? Але скільки не чекав – дівчина не прийшла. І більш у Сан-Педро не об’явилась. Зникла, як сон. Розвіялась, як мрія. Марно шукав її король. Не міг довідатись навіть її наймення. Щоб розігнати тугу-журу, став король полювати. І от, гонючи звіра, відбився лише з кількома псами від своїх дворян та й заблукав у горах, вкритих дикими хащами.
В ущелині напали на нього вовки. Аж шість їх було, здоровезних вовцюг, напрочуд сильних та великих. Псів в одну мить розірвали. Певно, подолали б й мисливця. Аж раптом щось як не загукає, як не завищить! Та ж таким несамовитим голосом, що й не розібрати: звір то, чи людина, чи страховище яке кричить? І найбільший з вовків покотився мертвий, вбитий з аркебузи232. Решта – втекла.
Король обернувся – і остовпів. Такого ж бо й у сні гарячковому не могло примаритись. У хащах стояла істота, ще страшніша за той крик. Обличчя – крейдяне, очі витріщені, божевільні з жаху й аж зблідлі, майже до безкровності, з переляку. Роззявлені уста не можуть стулитись. Тільки тремтять. Однак, як король придивився, – немов щось знайоме у цьому привиді углядів. А привид головою притакує:
– Я це, – мовляв.
Була це красуня з Сідової гробниці! Зробила крок до короля й похитнулась. Дон Енріко отямився й підхопив її. А вона:
– Сіда, – шепоче, – я кохала. Все шляхотне, велике, героїчне кохала в ньому. І присягала, що ніколи нікому іншому не належатиме моє серце. На гробі його присягала. Але Сід був мертвий. А ти прийшов живий. І в тобі втілилося все те, що робило мені Сіда героєм моїх мрій. Тоді я втекла від тебе… від себе самої… Вирішила остаток свого життя прожити в диких лісах як пустинниця. Бо ж, прецінь, Сідові не зраджують!
Договорила і випустила дух. Серце не витримало переляку та радості спіткання…
За рік, у роковини смерті дівчини – наймення її король так і не довідався – з наказу дона Енріко було поставлено у бурґоському соборі статую. Хитро та мудро зробив її майстер-мавр. І крик-бо несамовитий, й риси обличчя зумів придати такі, що самі по собі й гарні, але жахом вкінець спотворені. Ця статуя мала нагадувати, що зрада перетворює в потворність навіть найгарнішу істоту. Пройшли роки. Люде забули і про безіменну красуню, й про короля дона Енріко. А статую за її роззявлені уста назвали «Papa-Moscas» (папа-москас), тобто «мухолапка». З неї зробили години233. А крик сповіщає, скільки пробило годин.
Сан-Педро де Карденья, рідне Сідове село, нині мале село у восьми кілометрах від Бурґоса. Естрельїта добре знає його. Знає також і те, що колись землі Сідові межували з землями її роду. І дівчині приходять думки, що, може, колись – у ті давні часи! – Сід заходив до її прапрадідуся… Заходив не як вславлений народний герой, а як сусід до сусіда. І говорили сусіди про те, про що й нині говорять сусіди в Сан-Педро де Карденья: про врожай, про холодну зиму, про гострі ледяні вітри, бо ж вони ще й нині вельми докучають взимку… відгадували по
Тобто годинник.
