не маю мами, – відповіла Естрельїта. – Вона давно вмерла. Сестрички в кляшторі казали, що нині моя мама – Діва Марія. А ти розумієш, що вона не може зі мною скрізь ходити, бо вона на небі!
Хлопець оглянув свою нову знайому й промовив несміливо:
– Чи ж схочеш зі мною приятелювати? Моя мама – звичайна королева й живе на землі.
– Це нічого! – вирішила Естрельїта. – Яка є, така є! Матері собі ніхто не вибирає. Мені здається, що ти добрий хлопчина. Буду з тобою приятелювати.
Так було нав’язано приятельство, якому було суджено тривати довгі роки. Але також з того дня зачалась ворожнеча доньї Касільди до «зухвалої дикунки». І ворожнеча ця протривала аж до смерти доньї Касільди.
Естрельїта часто відвідувала свого нового приятеля. Вуйко й тета Інес завжди брали Естрельїту з собою, коли мусили бувати при дворі. І діти гралися разом. Королева-регентка не ставила перешкод цьому приятельству. Зауважила, що дон Альфонсо завжди стає живішим, немов здоровішим, коли грається з Естрельїтою, бо ніхто не вмів вигадувати такі гри, як вона. А королева-мати дуже турбувалась слабим здоров’ям свого сина.
Найулюбленішою грою обох дітей було робити «каравели» – стародавні кораблі з приправлених на те дощечок. Готові «каравели» мали паруси, прапори, котви240 – все, як «справжні».
Тоді їх пускали до великих басейнів-водограїв в королівських садах. А їх було досить, чи то в Аранхуесі, чи в Сан-Ільдефонсо241, чи в Мадріді… «Каравели» виправлялись до «Нового Світу»242 об’являти «нові землі»… Тоді малий Альфонсо був Колюмбом й керував своїми кораблями…
Також любили обоє стріляти з луків, бігати наввипередки. Гралися й «на Робінзона», мали навіть хатку, вибудовану власноручно, звичайно, з поміччю садівників, про яку, однак, не знали.
Але ніколи не гралися на війну. По-перше, бо не мали вояків: гралися тільки самі двоє. А потім, щоб воювати, треба, прецінь, мати ворога! Вони ж ворогувати не хотіли!
Мали ще дивні гри, мотиви яких випозичили з історії. Але історії, яку собі уявляли по-свойому, по-дитячому.
Обоє, наприклад, дещо знали про те, що Феліпе ІІ243 хотіла «скинути з трону» принцеса Еболі244 – «tuerta»245, «одноока», яку мальовано на портретах з чорною паскою на оці. Мабуть, з дитячого віку була вже така нестримана та бойовнича та Анна де Еболі, бо стратила те своє око чотирнадцятилітньою дівчиною, шермуючи шпадою246 з юнаком-пажем.
Як саме це було з тим «скиненням з трону», діти собі ясно не уявляли. Найцікавішим в цій грі було те, що вона була заборонена. Отож, перш за все треба було грати так, щоб ніхто цього не бачив. А потім, була вона така чудернацька й весела! Коли знаходили таку вигідну для цієї гри хвилю, то майстрували, з чого могли, «трон Феліпе II» – Альфонсо звичайно сідав на цей трон. А Естрельїта, яка зав’язала собі око чорною стьожкою
Не всі дослідники життєпису принцеси Еболі погоджуються з цією версією. Деякі вважають, що це міг бути і нещасний випадок на полюванні, і прозаїчніша причина – дівчина могла страждати на косоокість. Але жодних документальних свідчень про захворювання принцеси не збереглося.
