більш Естрельїту до гри з доном Альфонсом.
Так минали для Альфонса та Естрельїти «щасливі дні Аранхуеса»…
Про Ескоріал250 Естрельїта, звичайно, чула, читала, вчила й бачила його на старих дереворитах251. Але коли побачила його справді – гадала, що бачить привид, казку, яка раптом стала дійсністю, або страшний сон, як ті, що сняться людині, коли буває хвора.
Величезний замок – скорше ціле містечко, як замок, – встав перед Естрельїтиними очима, немовби виріс з землі – граніт з граніту – похмурий, суворий, як житло чародія, викликане до життя не працею людських рук, але таємним могутнім закляттям.
Нині не жило в ньому, як за старі часи, «сотки ченців, як королі, а король, як чернець», як писали про те старі літописи. Губляться в ньому ті кілька десятків ченців, що працюють в його архівах, та вояки і служба, що «охороняють» його. Нині є це лише величезна гробниця. Гробниця не тільки королівських гробів, але й бувалої слави й пихи.
Колосальна кам’яна постать св. Лаврентія252, спершись на позолочений бронзовий рошт253, дивиться кам’яним зором в далечінь, немов виглядаючи, чи не іде похоронний провід з розпущеними по вітру прапорами, з духовенством та співами, щоб покласти до вічного відпочинку чергового члена королівської родини.
Тоді розгойдувалися 51 дзвонів ескоріальських, будили з тиші величезну будівлю. Смерть вносила життя до мовчазних кам’яних стін. Потім знов все западало до мовчання, в якому плачуть без упину 63 ескоріальських водограїв… Естрельїта не могла знайти назви почуттю, яке обгорнуло її, коли вступила за ескоріальську браму. Здавалось, що тут втрачає ціну все, що має її в життю. Спиняється тут час, межі дійсності, зникає минуле і майбутнє. Немовби відслоняється запона на Вічність. Ту Вічність, в якій «нема часу», про яку говорять і пишуть люде, але уявити собі її не можуть. Бо не може уявити собі безконечного й безначального людина, яка має початок і кінець. Естрельїта хотіла сказати про те, що відчула, вуйкові, але не знаходила слів.
Але потім в життю, коли переживала тяжкі хвилини, коли ламалося її життя, а душа слабла, завжди бачила в уяві Ескоріал. І немов з далечини озивався до неї голос Ескоріалу, який нагадував:
– Все – марність! Життя і смерть, щастя і болість. Витривати! Це є повинність людини, якщо вона хоче бути гідною назви людини.
Отямилась лише в головному храмі, коли несподівано засяяло ясне рожеве світло. Було незрозуміло, звідки взявся цей безжурно-радісний усміх в цій гробниці, в цьому володарстві «невідворотньої Мойри254», яка не знає ані милосердя, ані зм’якшення. Піднесла голову, шукаючи: звідки іде це світло? А патер Естебан – рухом Івана Хрестителя! – показував рукою на баню храму. Рожеве світло лилось з кольорових вікон бані, затоплюючи своїм мерехкотінням вівтар.
– Так, прецінь, безока Мойра не така вже страшна, коли
Назва Ескоріал походить від іспанського «escoria» – відпадки, уломки, що лишаються у кам’яних ломах, які були раніш на місці, де вибудовано Ескоріал (Н. К.) (детальніше див. примітку 199).
Феліпе II казав виставити цей величезний кляштор замість кляштора св. Лаврентія, який казав знищити з причин військових, бо на тім місці мав відбутися бій (Н. К.).
Будівля Ескоріалу (детальніше див. примітку 199) формою нагадує решітку на пам’ять про атрибут катувань святого Лаврентія (?–258), ранньохристиянського мученика, один із семи дияконів римської християнської общини.
