про те не знаючи, допоміг їй.
– Чи ж ти не любиш свого кайзера? Звідки ти?
– З Франції… – й Естрельїта назвала свій гасконський кляштор. – Ми там кайзера не маємо, – відповіла з гідністю. Прецінь вона, кастільянка й землячка Сідова, не буде боятися нікого! Хоча б і «страшного» Вільгельма! І коли питання поставлено руба, то відповідь треба дати, як слід кастільянці. Кайзер хитнув головою й всміхнувся.
– Лишити її! – обернувся до дітей. – Але пам’ятайте, ви – майбутні вояки: прийде час і вас будуть вітати – там, у них!
Ця пригода вилікувала Естрельїту від її «Карломанії». Мала вже досить Аахена, кайзера і… і Карла Великого! Попросила тіточку, аби вже їхали далі, розповівши пригоду в Елізенгартені.
У дальшій подорожі зблідли Аахенські вражіння.
Але Рим з першого погляду трохи розчарував її. Вона, власне, не уявляла собі Рима. Але в уяві її вставали пишні будинки, Колізей, білі постави весталок209, сенатори в латіклавах210… Згук «Roma» не міг викликати інших образів, хоч добре знала, що те все – давно минуле… Але… було досадно, що бачить Рим без справжніх римлян!.. Таж вуйко Еугеніо, який зустрів туристів, привернув чари Рима.
– Побачиш справжній Рим! – пообіцяв їй. І дотримав слово.
Приїхав по дівчинку дуже рано, на світанку ще сонного дня. Повіз котився порожніми вулицями міста, сповитого легенькою імлою, яка стирала контури сучасної архітектури.
– Поглянь! – вказав «padre Гіо»211, як вона називала вуйка Еугеніо.
Вдалині, між Via Salaria212 та Via Nomentana213 легенько зеленіли сріблясті відблиски неба.
– Там – Ostrianum214! Там на старому цвинтарі навчав апостол Петро…
Дівчині здалося, що цей рух і слова немов розсунули таємну заслону й викликали з імли постать вічноприсутнього в Римі Великого апостола, побачити якого може кожний, хто відчує його присутність серцем.
Почали зустрічати гуртки селян з осликами. Ішли і поєдинчі постаті з кошами ярини, овочів, квітів… Але дівчині хотілось бачити в них прихованих під сільською одежею стародавніх християн, повертаючих з катакомб!..
Без сумніву, так, розпорошені й малими гуртками, ішли й вони… І скільки було між ними безправних рабів, які там, в катакомбах, лише на хвилину почували себе людьми серед людей, братами, такими ж, як і інші «свободні» люди, й тужили по справедливості на світі, по рівності всіх, по свободі, волі серед вільних!..
Он там, коло старовинного водограю, двоє дівчат кроплять квіти у своїх кошиках… Певно так, як та дівчина, загорнена до великої білої хустки, виглядала тіточчина патронка, св. Агнеса215, коли по дорозі з катакомб затримувалась, щоб поговорити зі своєю молошною сестрою, сільською дівчиною св. Емеренціаною, коли та приходила до міста…
Повіз затримався. Вступили до вогкої пітьми катакомб.
«Отче-вуйко». Вираз, яким в Еспанії ословлюють вуйка-священника (Н. К.).
Агнеса, по-еспанському – Інес (Н. К.).
