було домоткані «ряднинки». Над ліжком – припнута червона картата плахта.
– До шлюбу в ній ішла, синцю! – зідхала Северина, дивлячись на плахту. Казала «синцю» всім, однаково і хлопцям, і дівчатам, старим і молодим. Стара знала безліч казок. І не «про красуню з золотим волоссям» чи про принцесу, що носила ослячу шкіру, але про те, звідки взялися на світі дикі гвоздики, чому жайворонок летить до сонця, чому чайка – «татарська душа» – все про «кни-ги! кни-ги!» кричить, нагадує.
Навесні у баби Северини аж лящало від щебетання. То на всіх полицях її кухні, у ситах, решетах, скриньках та скриночках було повно «потяток»: курчат, каченят, гусенят, індичат, перличок. Все те – жовтеньке й пухнате, як квіточки кульбаби, – вітало весну і життя. А вікном заглядала зелена лука, гаптована блакиттю незабудьок, бо була це «заливна лука», яка ішла аж до потоку.
Коли баба Северина по-перше випускала на двір своїх потяток, відбувалась ціла містерія. Ранком того дня Северину возили «нетачанкою»184 до містечка, до церкви. Повертала баба урочиста й посвятна, з двома просфорами. Половину одної давала Естрельїті, довго хрестила дитину, гладила по голівці й шепотіла про «душечку», яка б «мала зглянутись на сирітську долю».
Другу половину просфори баба їла сама. Їла не так, як хліб їдять, але ніби обряд виконувала, пильнуючи, щоб не впало ані крихітки. Тоді виймала з мисника велику філіжанку з золоченим вухом й пила чай з хлібом і медом.
Цукру баба Северина ніколи не вживала:
– Він – грішний! – була твердо переконана. – Його крізь собачі кості перепускають!
Діставала шматок хліба з медом і Естрельїта. І який же смашний був цей хліб!
Напившись чаю й прибравши свою філіжанку, баба випускала на підлогу кухні своїх потяток зі всіх скринь, кубелець, сит і решет. А до кошика, в якому уже була накрішена друга просфора, сипала «свячене на Маковія» зілля: полинь, деревій, китички проса. Темною, заздалегідь приправленою хусткою зав’язувала собі очі і, ледве пересуваючи ноги, щоб не подушити своїх пташенят, простягнувши наперед себе руки, баба «виводила» з хати потяток, примовляючи:
Як не бачу я вікон, ні дверей,
Най не бачить ворог моїх курей!
Ані шулика, ані ласиця,
Ані шкідливий звір, ні птиця,
Геть від нас хвороби, лихо!
Наше місце свято, в нашому краю тихо!
Коли всі пташата були на дворі, Северина здіймала з очей пов’язку, махала нею «на чотири вітри» й заклинала:
…годину погану
Та лиху чарівницю Морану185.
Тоді сипала навхрест «маковійське зілля» й крихотки просфори, промовляючи:
Святий Аврам на зілля орав,
Мати Божа поливала,
Людям на потребу благословляла.
Закінчувала свій обряд побажанням курятам, щоб вони «росли здорові» та щоб було їх «як маку».
Для баби Северини вся природа
