хвіртки і того вузького отвору, що вів із зовнішньої огорожі до лісу.
Щойно вони переправилися на другий берег, як єврей підсунув під сідло свого мула торбинку з просмоленого синього полотна, яку обережно витяг з-під хітона, весь час примовляючи, що це «зміна білизни, тільки зміна білизни, от і все». Потім скочив у сідло з такою спритністю, якої годі було чекати від старого, і, не гаючись, став розправляти складки свого плаща. Прочанин сів у сідло не з таким поспіхом і на прощання простягнув Гуртові руку, яку той поцілував з надзвичайною пошаною. Пастух стояв, дивлячись услід мандрівникам, поки вони не зникли в гущавині лісу. Зрештою голос Вамби пробудив його від роздумів.
– Знаєш, друже мій Гурт, – сказав блазень, – сьогодні ти на диво чемний і надміру побожний. Шкода, що я не абат і не голоногий прочанин, а то б і мені перепало трохи твоєї люб’язності. Та я, звісно, схотів би чогось більшого від поцілунку.
– Ти міркуєш розумно, Вамбо, – відповів Гурт, – але ти судиш за зовнішністю; втім, і найрозумніші роблять так само… Гаразд, піду я до стада.
З цими словами він повернувся до садиби, а блазень поплентав за ним.
Наші мандрівники поспішали і їхали зі швидкістю, що свідчила про крайній переляк єврея: в його віці люди зазвичай не полюбляють швидкої їзди. Прочанин, що скакав попереду, вочевидь добре знав усі лісові стежки і навмисне вибирав кружні шляхи, тож підозріливому євреєві не раз спадало на думку, чи не збирається прочанин заманити його у пастку. Втім, його побоювання були цілком зрозумілі, якщо взяти до уваги, що за тих часів ні на землі, ні у воді, ні в повітрі не було жодної істоти – хіба що, мабуть, окрім летючих риб,[122] – яка б зазнавала таких повсюдних, невпинних і жорстоких утисків, як єврейське плем’я. За найменшою і нічим не виправданою вимогою, за безглуздим і необґрунтованим звинуваченням їхня особа і власність потерпали від гніву можновладців. Нормани, саксонці, датчани, британці, хоч як би вони ворогували між собою, відчували спільну ненависть до євреїв і вважали за свій святий обов’язок пригноблювати їх, визискувати й грабувати.
Королі норманської династії і дворяни, які брали з них приклад, пригнічували цей народ з корисливих міркувань. Всі знають оповідь про те, як принц Джон, ув’язнивши багатого єврея в одному зі своїх замків, наказав щодня виривати в нього по одному зубу.[123] Це тривало доти, поки нещасний ізраїльтянин не втратив половину зубів, і лише тоді він погодився заплатити кругленьку суму, яку в нього вимагав принц. Гроші, що були в обігу, зосереджувались головним чином у руках цього пригніченого племені[124], і дворяни, щоб отримати ці гроші, за прикладом свого правителя без жодних вагань вдавалися до будь-яких засобів переконання, включаючи тортури. Пасивна мужність, породжена любов’ю до власності, спонукала євреїв нехтувати цією небезпекою, тим паче що вони могли отримати величезні прибутки у такій багатій країні, як Англія. Попри численні перешкоди й особливу податкову палату, про яку ми вже згадували (вона називалася єврейським казначейством і була створена
Епізод з вириванням зубів мав місце у 1210 р.: принц Джон наказав тримати всіх євреїв Англії під арештом, доки вони не виплатять йому 66 000 марок (назва старовинної англійської монети), з них 10 000 вимагалося від брістольської общини; голова цієї общини і піддався описаним тортурам.
