поки не передам у руки якого-небудь барона або поміщика, що їде на турнір; певно, ти знайдеш спосіб здобути його прихильність.
Ледве в Ісаака з’явилася надія на порятунок, він підвів голову і, все ще стоячи на колінах, відкинувши назад своє сиве волосся і розгладивши бороду, втупив проникливі чорні очі у прочанина. У його погляді читалися страх, надія і підозра водночас. Але, почувши останні слова прочанина, він знову вжахнувся, впав долілиць і вигукнув:
– Я знайду спосіб, щоб здобути його прихильність! Горе мені! Є лише один спосіб здобути прихильність християнина, та як здобути її бідному єврею, якщо він розорений і бідний, мов Лазар[120]? Заради Бога, юначе, не викривай мене! Заради нашого спільного Небесного Отця, що створив нас усіх, євреїв і поган, синів Ізраїлю і синів Ізмаїла – не викривай мене!
Підозра знов пересилила в ньому всі інші почуття, і він продовжував:
– Я не маю змоги винагородити християнського прочанина за доброту, навіть якщо він вимагатиме все до останнього пенні!
З цими словами він благально схопився за плащ прочанина.
– Заспокойся, – мовив прочанин. – Навіть якби ти володів усіма скарбами твого племені, мені нема чого тебе кривдити. У цьому одязі я мушу дотримуватись обітниці бідності, і якщо й порушу її, то хіба що заради кольчуги і бойового коня. Втім, не думай, що я нав’язую тобі своє товариство; якщо хочеш, можеш лишатися тут. Можливо, Седрік Сакс зглянеться на тебе.
– Ох, ні! – вигукнув єврей. – Він не дозволить мені пристати до його почту. Саксонець і норман – обоє зневажають бідного єврея однаково. А самому проїхати через землі Філіппа де Мальвуазена чи Реджинальда Фрон де Бефа… Ні! Добросердий юначе, я поїду з тобою! Скоріше! Підперізуймо стегна свої і біжімо! Ось твій ціпок… Скоріше, не зволікай!
– Я не зволікаю, – сказав прочанин, поступаючись настирливості свого супутника, – та спочатку мені треба знайти спосіб звідси вибратись. Іди за мною!
Він пройшов до сусідньої комірчини, де, як ми вже знаємо, спав Гурт.
– Вставай, Гурте, – сказав прочанин, – вставай хутчій. Відімкни хвіртку біля задньої брами і випусти нас звідси.
Обов’язки Гурта, якими нехтують за наших часів, в ту епоху були не менш поважаними у саксонській Англії, ніж обов’язки Евмея – в Ітаці[121]. Гурт дещо образився, почувши вимогливий тон прочанина.
– Єврей їде з Ротервуда, – зверхньо мовив він, підвівшись на одному лікті і не рушаючи з місця, – а прочанин обрав його за компаньйона.
– А я гадав, – мовив Вамба, зазирнувши до кімнати, – що єврей ушиється звідси з окостом шинки.
– Хай там як, – сказав Гурт, знов опускаючи голову на дерев’яну колоду, що правила йому за подушку, – і єврей, і прочанин можуть зачекати, поки відчинять головну браму. В нас так не заведено, щоб гості від’їздили тайкома, та ще о такій ранній годині.
– Хай там як, – владно мовив
