і вийшов услід за Ельгітою.
У передпокої його чекав слуга Енвольд. Узявши світоча з рук служниці, Енвольд квапливо і без зайвих церемоній провів гостя до примурку, де було кілька комор, що служили спальнями для нижчої челяді і гостей простого звання.
– Де спить єврей? – спитав прочанин.
– Ця брудна собака проведе ніч поруч з вашою превелебністю, – відповів Енвольд. – Святий Дунстане, ото доведеться відмивати після нього комору, щоб у ній міг ночувати християнин!
– А де спить Гурт, свинопас? – поцікавився прочанин.
– Гурт, – відповів слуга, – спить у тій коморі, що від вас праворуч, а єврей – ліворуч; тримайтеся подалі від цього невірного. Вам відвели б кращий покій, якби ви погодилися на прохання Освальда.
– Пусте, мені і тут буде добре, – сказав прочанин.
Мовивши це, він увійшов до своєї комори і, взявши світоча з рук слуги, подякував йому та побажав на добраніч. Зачинивши за собою двері келії, він встромив смолоскип у дерев’яний підсвічник і оглянув свою спальню, все умеблювання якої становили грубий дерев’яний стілець і плаский дерев’яний короб, набитий чистою соломою, поверх якої були постелені дві чи три овечі шкури. Ця споруда заміняла ліжко.
Прочанин загасив світоч, не роздягаючись витягся на цьому вбогому ліжку і заснув – чи то принаймні лежав нерухомо доти, поки перший промінь сонця не впав у мале ґратчасте віконце, крізь яке до келії проникали світло і повітря. Тоді він встав, проказав ранкові молитви, обтрусив на собі одяг і, обережно відхиливши двері, пройшов до єврея.
Ісаак забувся тривожним сном на ліжку, цілком подібному до того, на якому провів ніч прочанин. Увесь знятий увечері одяг він поклав на себе або під себе, щоб його не поцупили вночі. Обличчя єврея було змученим і неспокійним; руки судомно сіпалися, ніби боронячись від страшної примари; він щось бурмотів і вигукував єврейською мовою, а час від часу промовляв цілі фрази місцевою говіркою. З-поміж них можна було розчути такі слова: «Заради бога Авраама, згляньтесь над нещасним старим! Я бідний, у мене немає грошей, можете закувати мене в кайдани, розтяти на шматки, та я не в силі виконати ваше бажання».
Прочанин не став чекати, поки Ісаак прокинеться, і торкнув його кінцем свого ціпка. Цей дотик, певно, змішався у свідомості сплячого з його моторошним сном: він схопився з місця, волосся в нього піднялося сторч, колючий погляд чорних очей, сповнений дикого страху та подиву, втупився у прочанина, пальці вп’ялися в одяг, наче кігті яструба.
– Не бійся мене, Ісааку, – сказав прочанин, – я прийшов до тебе як друг.
– Нагороди вас бог Ізраїлю, – промимрив єврей, трохи отямившись. – Мені примарилося… Та будь благословенний праотець Авраам, то був лише сон.
Потім, прийшовши до тями, він спитав уже звичайним тоном:
– А чого воліє ваша милість від бідного єврея о такій ранній порі?
– Я хотів тобі сказати, – відповів прочанин, –
