без жодних заперечень, хоча, здавалося, такий наказ його здивував.
Вузький коридор і сходи, складені з товстих дубових колод, привели його до кімнати Ровени; груба розкіш цієї кімнати свідчила про пошану господаря дому до її хазяйки. Усі стіни були завішені гобеленами, на яких строкатим шовком та золотими і срібними нитками були вишиті різні сцени псових і соколиних ловів. Постіль під пурпуровим балдахіном була застелена розкішно вишитим покривалом. На стільцях лежали яскраві подушки; перед одним стільцем, вищим від усіх інших, стояла лавочка із слонової кістки, прикрашена різьбленням. Кімнату освітлювали чотири вощані світочі у срібних підсвічниках.
Проте сучасним красуням не слід було б заздрити розкоші, в якій жила саксонська принцеса. Стіни кімнати були так погано проконопачені, з такими шпаринами, що розкішні гобелени тріпотіли від нічного вітру. Щось на зразок благеньких ширм прикривало світочі від протягу, але полум’я лопотіло під поривами вітру, мов розгорнутий стяг полководця. Звичайно, умеблювання кімнати було багатим і навіть вишуканим; але комфорту в ньому не було, а позаяк за тих часів не було й уявлення про комфорт, то його відсутність не впадала в око.
Три служниці, стоячи за спиною в Ровени, укладали на ніч її волосся. Сама Ровена сиділа на високому стільці, схожому на трон. Уся її зовнішність і манери були такими, що здавалося, ніби вона народжена владарювати. Прочанин одразу ж визнав це, схиливши перед нею коліна.
– Підведися, мандрівнику, – привітно мовила Ровена, – захисник відсутніх заслуговує на люб’язний прийом з боку кожного, хто любить істину і шанує мужність.
Потім, звернувшись до свого почту, вона сказала:
– Відійдіть усі, окрім Ельгіти. Я бажаю поговорити зі святим прочанином.
Служниці відійшли в інший бік кімнати і, вмостившись на вузькій лаві під самою стіною, сиділи нерухомо й безмовно, наче статуї, хоча могли б залюбки гомоніти, не заважаючи розмові своєї хазяйки з прочанином.
Леді Ровена хвилю помовчала, ніби не знаючи, з чого почати, і мовила:
– Прочанине, сьогодні ввечері ви назвали одне ім’я. Я маю на увазі, – вела вона далі, зробивши над собою зусилля, – ім’я Айвенго; за законами природи і кровних уз це ім’я мало б зустріти більш привітний відгук у цьому домі; але з примхи долі склалося так, що, хоч у багатьох затріпотіло серце при звуку цього імені, лише я наважуюся спитати вас, де і за яких обставин ви залишили того, про кого згадали. Ми чули, що він затримався у Палестині через хворобу і що після того, як звідти пішло англійське військо, він зазнав утисків з боку французької партії; а нам відомо, що до цієї партії належать і тамплієри.
– Я небагато знаю про лицаря Айвенго, – знічено відповів прочанин, – але хотів би знати більше, якщо вам небайдужа його доля. Здається, йому пощастило уникнути переслідувань у Палестині, і він збирався повернутись до Англії. Певно, ви, леді, знаєте краще за мене, чи є в нього тут надія на щастя.
Леді
