посмішки лягла на обличчя Елізабет перед тим, як вона додала:
– Але у мене є одна карта в рукаві, яку я маю намір розіграти, коли мене опустять у могилу і коли моя душа повернеться як янгол помсти.
Гаррі не перебивав Елізабет, коли вона відкинулася на подушку і з усією енергією, на яку була спроможна, витягла з-під подушки конверт.
– А тепер послухай мене уважно, Гаррі, – сказала вона. – Ти обов’язково маєш виконати всі мої вказівки з цього листа.
Жінка вхопила зятя за руку.
– Якщо Джайлз не погодиться з моєю останньою волею…
– Але чому б йому це робити?
– Тому що він Беррінґтон, а Беррінґтони завжди були слабкі, коли йшлося про жінок. Отже, якщо він оскаржить мій останній заповіт, – повторила вона, – ти будеш змушений віддати цей конверт судді, якого призначать вирішувати, хто з членів сім’ї успадкує моє майно.
– А якщо він цього не зробить?
– Тоді документ треба знищити, – пояснила Елізабет, її дихання стало слабшим. – Ти не повинен сам його відкривати й ніколи не кажи Джайлзу та Еммі про його існування, – жінка міцно стиснула руку молодика й майже нечутно прошепотіла: – Тепер настав час дати мені твоє чесне слово, Гаррі Кліфтон, адже я знаю, чого навчив тебе Старий Джек: слово треба тримати завжди.
– Даю слово, – сказав Гаррі і поклав конверт у внутрішню кишеню піджака.
Елізабет розслабила хватку й знову опустилася на подушку із задоволеною посмішкою на вустах. Вона так і не дізналася, чи уникнув Сідні Картон[16] ґільйотини.
Гаррі відкрив пошту, поки снідав.
«Бристольська ґімназія,
Юніверсіті-роуд,
Бристоль
27 липня 1951 року
Шановний пане Кліфтон,
Зі жалем повідомляємо, що вашого сина Себастьяна не…»
Гаррі вискочив з-за обіднього столу і поквапився до телефону. Він набрав номер, вказаний унизу листа.
– Приймальня директора, – відповів голос.
– Чи можу я поговорити з паном Гарреттом?
– Назвіться, будь ласка.
– Гаррі Кліфтон.
– Перемикаю, сер.
– Доброго ранку, директоре. Мене звати Гаррі Кліфтон.
– Доброго ранку, пане Кліфтон. Я очікував вашого дзвінка.
– Не можу повірити, що рада прийняла таке необґрунтоване рішення.
– Відверто кажучи, пане Кліфтон, я також, особливо після того, як особисто просив про вашого сина.
– Яку причину вони назвали для відмови?
– Вони не зобов’язані робити винятків для учня, який не зміг отримати прохідний бал із двох обов’язкових предметів.
– Це була єдина їхня причина?
– Ні, – зізнався директор школи. – Один із членів ради згадав про те, що вашого сина затримувала поліція за крадіжку.
– Але
Персонаж «Повісті двох міст» Чарлза Діккенса.
