Розумієш, я подруга того джентльмена, який зайшов до крамниці, але ми не хочемо, щоб нас бачили разом. Він боїться, що його дружина про все пронюхає. Тож він залишив ці яйця мені в подарунок, а сам вислизнув із магазину через чорний хід, щоб зустрітися зі мною в себе на квартирі для того, що французи називають адюльтер.
Носій чухає потилицю.
– У нас говорять – «того дурня всунуть».
Його обличчя кривить посмішка.
– То шо ж ви зразу не сказали?.. Гей, Бобе, вона ка’, шо вона його полюбовниця.
Голос Боба звучить тихо та глухо, долинаючи звідкись із-за портшеза:
– Ну, тоді, гадаю, все гаразд.
– Еге, – погоджується «макогон». – Усе гаразд – і я такої ж думки.
– Сохо-сквер, – велить Нед.
Серце темряви
Ліс. Гущина й темінь. Над анемічним багаттям сидять навпочіпки дві постаті, смажачи м’ясиво. Ревуть леви, а блискавиці мерехтять над горизонтом, наче проблиски ідей.
– То скажіть мені все ж, містере Парк, якщо лише це не надто особисте питання: що ви знайшли у цьому вашому дослідницві? Ну, тобто вас морили голодом і мучили, ви підхопили малярію та тропічну лихоманку, ваш одяг перетворився на лахміття, половина краму зникла, а кінь валяється онде в кущах і, схоже, більше не підведеться…
– Радий, що ти запитав про це, Джонсоне. Бач, яка справа… Господи, ну й апетитно ж пахне! Що воно – ще раз – таке?
– Подушечки шакалових лап. Тільки їх і не чіпають некрофаги.
– Хм. Щодня довідуюся дещо нове… Так чи інак, а я восьмий із тринадцяти. Знаєш, що це означає?
Джонсон піднімає очі від нанизаних на палички кусників м’яса:
– Що вас живцем зжирає ледь не демонічна одержимість самоствердитись?
– Точно.
– А всі звичні дороги для вас закриті: ви шотландець, а ваш батько всього лише дрібний орендар. Тож ви не можете податися в політику, або купити офіцерський патент, або отиратися коло еліти в отих їхніх салонах і клубах…
– Угу.
– То це ж бо, значить, воно і є? Ви робите ставку на свою відвагу та витримку, подаєтесь на пошуки незвіданого, а потому повертаєтесь героєм. Так чи не так?
– Так… але є і ще дещо. Я хочу пізнати непізнане, узріти небачене, підкорити вершини й зазирнути по той бік зірок. Мені кортить заповнити прогалини на мапах, читати лекції географам, освітити шлях академікам. А Ніґер… Ти, лишень, задумайся, Джонсоне. Жоден білий іще в очі його не бачив. І я узрію те, чого не зрів ніхто – ані дамфрізський лерд, ані Чарльз Фокс, ані сам король.
– Воно б і добре, – горлає Джонсон, заглушаючи заперечення лева, що реве поблизу. – Але ж спочатку туди треба дістатися, а відтак подалати весь той зворотний шлях, який ми вже пройшли – і то не розгубивши своїх записів та чудо-здібностей, уже не кажучи про втрату рук, ніг та очей…
Але стривай-но: що то за шум у кущах? Вони до того захопилися своєю дискусією, що не звертали на нього уваги – хоча так, коли вже про
