шепоче він.
Багнюка під ногами схоплюється кіркою, у підліску пошмигує гамірка звірина, Джонсон приманює мух: м’ясних, зелених, трупних і мошок. Дорога робиться ширшою, і час від часу можна побачити оселі, що причаїлися під деревами чи примостились на вершинах пагорбів із червоної глини. Коло халуп – жінки з голими грудьми, чоловіки в коротких мішкуватих штанях, смугастих сорочках і конічних капелюхах. Апатичні пси. Сильна стать посмоктує люльки з довгими чубуками, а прекрасна пожовує корінці та спльовує крізь почорнілі зуби. Над головою помахують листям пальми. У загонах сновигають кози. Повітря звурджується від запаху сечі.
Щоразу, досягаючи гребеня чергового пагорба, дослідник кидається вперед і, неспроможний стриматися, витягує шию, наче цікавий турист. Кричить, махає капелюхом і шалено жестикулює у бік білої плями на обрії. «Це воно? – гукає він, пританцьовуючи на місці. – Це воно?»
На верхівці вісімнадцятого пагорба Ебо спиняється, щоб понюхати вітерець. Мунґо затамовує подих. Там точно щось видніється – можливо, вежі чи раптовий відблиск сонячного світла на віконній шибці. Висхлий чаклун нагинається та висмикує з твані кругленький білий камінчик. Трішки обтирає його шкірястими пальцями, а відтак відправляє до рота. Старечі повіки опускаються, мовби завіси в театрі, а підібгані губи замислено посмоктують. Минає ціла вічність – та й не одна, – земля незворушно крутиться навколо своєї осі, а на небесній тверді переміщуються сузір’я. «Ну?» – вимагає результату Мунґо. Ебо піднімає повіки. Випльовує камінець. Гудіння мух довкола Джонсона гучне, як барабанний дріб. «Ну?» Неквапливо й обережно піднімаючи руку, дід тицяє кривим пальцем. «Сеґу Корро», – каркає він.
На крихітну долю секунди дослідник приголомшено застигає, а відтак зривається з місця, мов спринтер. Голод, виснаження, хвороби, колючки, які впинаються в ноги крізь підошви черевиків, сонце, що пересушує слизову оболонку очей – усе це пусте: він бачить мету своєї мандрівки. Ноги місять жовту глину, стираючи сліди тих, хто пройшов там до нього, Джонсон, Ебо, шкапа і віслюк ховаються в далині, а перед очима все чіткішають контури золотавих стін уславленого міста. Повз нього мелькають хижі та потік тих, хто запруджує дорогу. Жінки з глеками на голові, хлопчаки, які женуть кіз довгими гнучкими лозинами, нав’ючені віслюки, ноші з товарами, яскраве, переливчасте птаство у плетених клітках. Усе це зливається. Він нікого не пропускає й не роздивляється, проскакує крізь важкі стулки воріт, протискується повз приголомшені обличчя, вздовж заюрблених вуличок і провулків, нестямно рвучись до ріки, ноги важко гупають, приголомшені бамбаррці кучкуються за його спиною, немов дітлахи на параді, немощені вулиці, здохлий пес, яточники й ремісники, сплеск кольору та руху – й осьде, ось де він є! Завширшки як Темза, коричневий, мовби стічна канава, захаращений плотами та довбанками, із гармидером шкодливих свиней, плюскотливих дітей та прачок у білих шапчинах вздовж берега. Він не озирається на рев позад себе – власне, навіть не помічає його – стрибає через клітки та ящики, збиває з ніг дітвору й старих баб, розштовхує селян та рибалок, а в
