Пліній усе ж залишався істориком. І вбачав своє завдання не в тому, щоби збивати нас із пуття вигадками, а в тому, щоби наставляти нас фактами.
Цього вечора єпископ Лландаффський, хоч він і є членом-засновником Асоціації, відвідує її засідання вдруге від часу свого вступу до неї вісім років тому. Він здебільшого привертає увагу різкістю своїх хрящуватих рис і холодністю крихітних асиметрично посаджених очиць (його рідня, клан Ретбоунів, іще з чотирнадцятого століття славилася скошеними лобами, розкішними шнобелями та блідими, м’ясистими вухами – і то аж такими, відповідно, розкішними та м’ясистими, що це заледве не натякало на постання нового виду з гострішими нюхом та слухом). Упродовж ось уже майже години він захищає священний і непохитний авторитет древніх. А сер Реджінальд Дерфіз, Вільям Фордайс і лорд Твіт, озлоблені досвідом нав чання у приватних закритих школах, увесь цей час заперечують йому, доки Едвардз та Пултні переважно відмовчуються.
– Прошу, скажіть, що ж бо таке історія, коли не вигадка? – І Твіт, знаний у Палаті лордів за свій пронизливий голос і шепеляву вимову, витримує драматичну паузу. – Ви берете на себе сміливість називати Геродотові припущення фактами. І звідки ж було отримано ці «факти»? Із третіх рук? П’ятих? Я до вас звертаюся, сер.
Вуха Лландаффа заливає барва. Він починає натягувати свої білі опойкові рукавички, але, передумавши, вихиляє натомість склянку бренді:
– Ви смієте ставити під сумнів древніх? Та вся система нашого Нового мислення…
Твіт здіймає долоню:
– Вибачте. Я не закінчив. Йдеться про те, що всі наші хвалені історичні праці – починаючи з тих, що написали давні греки, й закінчуючи доробком нашого покійного колеги містера Ґіббона – це, в кращому разі, суміш чуток, свідчень, отриманих із третіх рук, свідомих перекручень та відвертих вигадок за авторством учасників, які прагнуть самозвеличитись, і їхніх симпатиків. А тоді – неначе цього недостатньо – вся ця мішанина з пересмикування та навмисних двозначностей ще й додатково спотворюється й затемнюється збільшувальним склом самого історика.
Твіт, із підмальованими вустами й нарум’яненими щоками, переживає зоряний момент – він купається у своїй репутації іконоборця, інтелектуального ізгоя та борця з докучливим резонерством. Твіта-Кміта, як його називають. Зробивши паузу, щоби втягнути ніздрями два понюхи тютюну, той веде далі:
– Що сталося при Каллодені, сер, – вам це відомо? То що вже говорити про Танжер чи Тімбукту? Принаймні мої знання про Африканський континент не поступаються отриманим із других рук.
Лландафф тільки на це й чекав.
– Так, Твіте, – широко всміхається він, повільно-преповільно посипаючи свою долоню білим, для чого залучає сільницю, – читали ми про ваші сповнені поневірянь вилазки у найчорніші діри Африки. До речі, як там поживає той негр-служник?
Пултні здавлено хихикає.
– Увага, увага! – кричить
