бамбаррський кордон у пошуках притулку, правитель, вочевидь, вирішив, що приспів час зібрати з них сяку-таку данину – переселенський податок. Тож і з’явився з-за вигину дороги – здоровенний та ще й верхи на слоненяті – в оточенні вісімдесяти чи й ста своїх пузатих воїнів у леопардових шкурах і страусиному пір’ї. На чолі процесії йшов джіллі кіа, співун-глашатай, противним голосом виводячи його вимоги. Вся довга валка біженців спинилася. Ямбо, джарранський вождь, виступив уперед і заявив протест: адже його підданці зберігали вірність Мансонґу в ході війни з Тіґґітті Сеґо, а втрата рідного поселення та всіх пожитків і так стала для них неабияким нещастям. Тож вони покладаються на ласку мудрого та милосердного правителя Бамбарри.
Скіпетр Мансонґа був оздоблений людським черепом. Він гордо поправив своє тлусте черево та повторив свої вимоги. Саме на цьому етапі до переговорів долучився чаклун. (Тут старого шкарбана охоплює шалений запал: він вимахує, неначе ціпом, палками своїх кістлявих рук і б’є себе в груди.) Бо стариган гнівно пропхався крізь натовп і підшкандибав до Ямбо. Тоді здійняв угору кулаки та піддав бамбаррського самодержця нищівній критиці. Якщо Сеґо – тиран, ґелґотав дід, то Мансонґ – людожер, прижитий шакалихою від збоченця, який обмазується лайном і ссе в своїх воїнів сім’я. Він злодюга й баба на додачу: гляньте лише на його здоровенні обвислі цицьки, і ніяких інших доказів не знадобиться. На мить обидві сторони переговорів приголомшено принишкли. А відтак, видавши бойовий клич, військо Мансонґа накинулось на беззбройних джарранців. Дві сотні людей перебили на місці – здебільшого жінок та дітей, – а решту повели з собою в кайданах.
– А як же ти спромігся втекти? – запинаючись, запитує першопроходець, своєю кульгавою «місцевою» говіркою.
Старий зводить на нього очі, й риси його обличчя розпливаються в посмішці, а груди трясуться від беззвучного сміху:
– Моджо, – пояснює він.
Мандрівник переводить погляд на Джонсона.
– Він каже, що його моджо працює, як слід, – перекладає товмач, покручуючи м’ясо на шпичці. – Ну, знаєте – шаманство, чорна магія, заклинання та вуду. Із чаклуном ніхто не хоче заїдатися.
– Чаклуном?
– Атож. А чого він, думаєте, сновигає із тією куркою під носом?
Першопроходець стрибком спинається на ноги.
– А він… погадати він може?
Повіки Джонсона цупкі, неначе крокодилячі. Він піднімає очі на дослідника й зітхає:
– Ну, він не циганка, коли вам чогось такого подавай… Але послухайте, містере Парк, ви справді хочете, щоби хтось ліз у вашу долю зі своїм чаклунством? Зараз і тут? Ну, тобто одна справа, коли якась поважних літ біла леді розглядає листки випитого вами чаю у своїй віталеньці в Лондоні, Единбурзі або деінде… але ж, чоловіче добрий, – тут Африка. Вушко голки, матір усіх таємниць, серце темряви. І цей ось чорний голосракий стариган із зашкарублими ногами й причиндалами,
